5.5.

До цього дня, що тільки-но зрадів сходу сонця, Честейн думала, що знає, що таке велика бібліотека. У Практонському королівському університеті вона була славетна. Та все ж не могла зрівнятися із тією, до якої дівчина потрапила, коли за своєю звичкою на світанку відчинила величезні двері Бібліотечної  башти.

Величезний простір, навіть не поділений на поверхи, був забитий незчисленними книгами. Жадібна до знань уява Честейн і та спасувала перед цим багатством та розмаїттям.

Чого тут тільки не було! Від тоненьких та маленьких за розміром книжок до величезних, що могли зрівнятися з ростом дорослої людини. І ці книги… вони розміщувалися уздовж стін від підлоги до самого, мабуть, даху. Декілька столів, що соромливо стояли по центру вільного від книжкових полиць місця, виглядали немов комашки посеред віковічного лісу. Від цього видовища у Честейн, дуже роздратованою пораненою рукою, навіть дар мови пропав. Схоже, що з дверними ручками у драконових володіннях їй фатально не щастило — бібліотечна  першим же дотиком подряпала її до крові.

— Агов! Є тут хто? — покликала Честейн, коли трохи отямилася від величного видовища.

На її призов не відгукнулося навіть відлуння.

Пан Тронк, коли трохи розповідав про бібліотеку, нічого не сказав про бібліотекарів. Лише пом’янув, що доступ до книжок цілодобовий.

Ні каталогу, ні відповідального за бібліотечний фонд дівчина так і не знайшла. Спочатку все переймалася цими питаннями — ну як ото тут можна орієнтуватися, де шукати потрібні книги? А потім… вона просто заблукала, поступово підіймаючись сходами, що вилися уздовж книжкових полиць, до яких було достатньо простягнути руку. Та ні усі книжки давались у ті руки. Деки мовби відгороджувала невидима стіна. «Око бачить, а зуб не йме!» — у серцях подумала Честейн, коли так і не змогла навіть торкнутися цікавих ззовні книжок на незнайомій їй мові, що чимось нагадувала рідний прастокон.

Може, той чоловік у судовому залі мав рацію, та колись між Практоном і землями, що зараз займала Урвейнська імперія, існував зв’язок? Цікаво було б дослідити це питання.

А як би такому відкриттю зрадів батько!

Знайти декілька потрібних книжок Честейн все ж вдалося, хоча і дивом. Та чого ще чекати від цього наповненого чарами місця? Упродовж блукання уздовж нескінченних полиць, дівчину не полишало відчуття, що за нею знову хтось наглядає. Вона навіть перевішувалася через поручні сходів, щоб роздивитись: хто й чого від неї хоче? Та, звісно, поряд знову не було жодної видимої істоти. Але інколи ця невідома увага ставала у пригоді — поряд з потрібною книгою Честейн мовби торкавсь хтось. Таким ось чином їй вдалося набрати книжок стільки, скільки вона ледве могла унести. А коли згадала про сходи на третій поверх гуртожитку, то парочку довелося повернути на полицю.

Навіть так улов виявився значним. Повернувшись до своєї кімнати, дівчина зовсім розчинилась у цікавій розповіді, що переказувала історію створення та становлення Урвейнської імперії. Якось опам’яталася лише коли день перевалив за половину.

Сонце схилилося до сторони вікна Честейн, у кімнаті стало світліше, а з двору донеслися людські голоси.

«Драконові голоси!» — подумки виправила себе Честейн та прислухалася. Розмова у парку за вікном здалася їй доволі цікавою.

Мабуть, студенти — голоси звучали юними та завзятими — палко обговорювали останні газетні новини.

— Викрали! Або продали — злодії. Не здивуюсь, якщо тепер цім питанням займеться сам Кервін-Лиховісник. Це ж справжній злочин! А я ще не хотів вчора їхати сюди, бо бажав злітати у Ровур. Подивитися на то чудовисько. Та батько був невблаганний. Він мене зовсім не розуміє… — тоненько жалівся один.

— Може, він вже тоді щось знав? Він же у тебе зв’язаний з митною службою? — Голос другого був більш мужнім.

— Та ні, то мій дядько. Але він керує митницею в Олфарському степу. Як розумієш, виловити там морське чудовисько неможливо. І це прикро…

— Чудний ти, Йолофе, тобі самі боги судили стати військовим, а ти з тими рибами хіба не цілуєшся! Добро б жер їх, як дракону належить, а ти тільки розглядаєш  та торкаєшся, — вступив у розмову третій.

Четвертий голос належав якомусь нахабі, що не посоромився відкрито образити того, що говорив тоненько, майже як дівчина:

— Так може з рибами у нього краще виходить, аніж з жінками? Ґа, Йолофе? Хоч раз із дівчиною цілувався?

— Не твій клопіт, Норкрут!

Голоси стали віддалятися, тож Честейн підскочила й майже вилізла з відкритого вікна, у надії почути ще щось цікаве.

На жаль, співрозмовники більш не згадали ані про морське чудовисько з Ровуру, ані про «Короля-пліткаря», зосередившись на образах одне одного.

Судячи з підслуханого, Йолоф був з тієї ж породи дослідників, як і професор Ловлі, як і його учні, справді закохані у природу та її вивчення. З таким хлопцем можна легко потоваришувати. Особливо, якщо вона розкриє йому правду про своє монстроподібне походження, хе-хе…

«Оце так-так! — подумала Честейн, коли розмова зовсім віддалилася. — Моя лиха слава лише шириться. Цікаво, що ще вигадають, щоб роздмухати цю історію з викраденим чи проданим митниками, чудовиськом?»

Побоюватися розслідування зіркового репортера «Короля-пліткаря» їй й на думку не спало.