4.3.

О-оо, скільки ж питань були готові висипатися на голову цьому юнаку! Честейн відчула себе мовби переповненим горохом мішком, що аж тріщіть по швах, того й диви — лусне. Та розпитувати хлопця, напевне, не мало сенсу. Так, вона пам’ятала слова слуг про магічну присягу мовчання.

«Тільки й лишається надія, що на самого себе герцог такої присяги не наклав, — подумала дівчина. — А вже як його допитати… ґм-м, ну, для цього я щось придумаю!»

Може герцог на неї й розлютився, але ж варто признати, що на дану мить для неї все складається найкращим чином: вона жива, не голодує та не блукає світом без даху над головою, придбала одежу та якимось боком приткнулася до сильних світу сього… Тож і бажаного, якщо так подумати, вона зуміє досягнути раніше, аніж очікувала.

Хлопець завів Честейн на зовсім невідому для неї територію — у підвал, стеля якого не височіла настільки, як на верхніх поверхах особняка, але оздоблення приміщень нічим не відрізнялось — той же мармур, позолота, колони та витончена ліпнина. Лише килими та вікна були відсутні. А освітлення…

Нічого подібного до тих ламп, що світили рівним яскравим світлом, раніше дівчині бачити не приходилось. Та й зараз… ну ніяк не роздивитися! А вона, як дослідник, багато чого б за це віддала. Хоча б на хвильку зупинитися!

Довгий шлях скінчився у просторому підземному залі, підлога якого була викладена цвітним камінням, що створювало незнайомий Честейн візерунок із великої зірки, що була вписана у коло. Їх доповнювали ще якісь символи.

У залі на них чекали. І зовсім не герцог, як можна було подумати.

Честейн підняла погляд від чудернацької підлоги та побачила пані Мегеру.

Недобра посмішка жінки прямо таки вражала. Навіть дівчину, якій довелося багато чого за останній рік пережити.

— Проходь. Не барися. — Мегера вказала рукою на центр зірки, що був розташований у самому осередді залу.

Озирнувшись на хлопця, що привів її, Честейн побачила, що той залишився збоку, не зробив ані кроку до візерунка на підлозі. Зате з’явився один зі слуг — він приніс знайомий чемодан з її кімнати. Чоловік безбоязно перетнув малюнок, дійшов до центру та поставив там чемодан.

Зрозумівши, що своїми коливаннями лише додає Мегері задоволення, Честейн попрямувала до залишених у серці зірки речей.

Слуга пішов, тож у залі лишилися тільки троє.

Честейн ще б помірялася з Мегерою силою погляду, але хлопець вернув їх до реальності:

— Пані Хветт, мілорд вже чекає.

Жінка голосно видихнула та здійняла руки. Плавний рух — і з долонь чаклунки попливло неяскраве голубувате світло, від якого малюнок на підлозі мовби ожив, наповнився різнокольоровим світлом, виріс вертикально уверх та закружив навколо остовпілої Честейн за напрямком руху годинникової стрілки.

«Оце!.. Оце…» — навіть подумки у дівчини не хватало слів, щоб якось відреагувати на дивну подію.

А потім…

Честейн поглинула яскрава… пітьма. Справді — не менш яскрава, ніж саме сильне світло, яке тільки можна уявити. Та дівчині ніколи було замислюватися над цією неможливою суперечністю, бо далі з нею сталося то, чого вона боялася.

Вона почула дивні голоси.

Знову.

Дивні голоси, спогад про які змушував її сумніватися у власному душевному здоров’ї. Бо чи може здорова на голову людина чути щось таке неможливе?

Тільки зараз, цієї миті, Честейн збагнула, чому в останніх кошмарах їй марилися чоловіки з жіночими голосами та жінки з чоловічими… Бо той, хто звертався до неї, мав саме такий голос — він у кожному слові перетікав від найнижчого і найгрубішого чоловічого до найдзвінкішого дівочого…

— Ти чуєш мене, Честейн!.. — ревів та бринів один з дивних голосів. — Чуєш нас… Признай це! Взнай-знай-най... нас… - нестерпно, на нескінченні лади вирували всі голоси разом.

Від жаху серце дівчини розривалося…

Тож невідомо звідки вона випала вся мокра від холодного липкого поту, тремтяча, знесилена та, мабуть, з розкуйовдженим волоссям. Лише це могло вибачити її слабкість, від якої Честейн впала — прямо у руки якомусь здивованому хлопцеві.

Вони не встигли й подивитися в очі друг другу чи щось сказати, як зверху їх прихлопнуло… чемоданом!

Всі троє рухнули на траву.

Знову роздалися ліниві манірні оплески, від яких у Честейн скувало щелепи, а долоні самі по собі стислись у кулачки.

— Ну, панночко Ловлі, я і раніше підозрював у вас неабияку особистість. Але цього разу — ви перевершили мої сподівання.

«Кля-клят-клятий герцог!» — від чогось навіть подумки заїкаючись, про себе вилаялась дівчина.

— Як збере з кущів білизну, проводиш панночку до мене, Гарт, — наказав його світлість та пішов собі, поки Честейн з хлопцем, якому не пощастило її упіймати, виплутувалися з ніг-рук один одного.

— Фу-у, — дівчина спробувала здунути з лиця волосся. — Вибач мені, нічого такого я не планувала. Підозрюю, що чемодан — привіт від Ме… ґм, від пані Хветт. Вона мене чомусь не злюбила.