Глава 4, в котрій магія бажає… познайомитися?!

4.1.

Радіти чи ні, що Мегера така… мегера? Над цим питанням Честейн думала майже всю, доволі довгу, дорогу до особняка герцога. Окрім слів, якими дівчині наказали сідати в карету, їй не було сказано жодного. Тож від задоволення крапельку подоводити цю мовчазну фігуру презирства, на обличчі якої застигла гримаса неабиякого страждання, просто не можна було відмовитися.

Спершу вона втупилась у сидячу навпроти жінку дуже прискіпливим поглядом.

Неввічливо? Так! Але навіть у вихованих людей мають бути способи захистити себе від чужої агресії, хай вона і не виходить на фізичний рівень. «Душевні страждання не менш тяжкі, ніж тілесні, — говорив улюблений університетський філософ Честейн — професор Аблорант. — А деколи навіть гірші: фізичні рани давно загояться, коли душевні, невидимі, будуть боліти й боліти».

Звісно, спочатку Честейн любила татового товариша не за його схильність до роздумів і сентенцій, а за цукерки, котрі він ніколи не забував їй приносити. Та безтурботне дитинство не було довгим — матір вона втратила у Велику лихоманку, коли їй було лише десять років. Вони з батьком важко перехворіли, але вижили, а матуся — ні. За ті три роки, поки хвороба не пішла, багато хто у Практоні та суміжних королівствах втратили членів сімей, не тільки Ловлі.

— Масштаб трагедії ніяк не здатен полегшити страждання кожного, хто від неї потерпів, — сказав все той же професор Аблорант якось потому. І цими словами підкорив серце одинадцятирічної Честейн. Відтоді вона й усвідомила, що бажає стати такою ж розумною, вивчитися, щоб мати змогу одними лише словами змінювати чиєсь життя на краще.

Хто ж міг знати, що доля закине її у невідомі землі, де водяться мегери незвичайні та десь чатує магія!

Тож роздивлялась чаклунку дівчина не просто так, щоб лише позлити та дати зрозуміти, як може дратувати нахабне відношення, вона хотіла збагнути: чи є якісь риси, що відрізняють мага від звичайної людини?

Наче ні…

На вигляд — жінка, яких тисячі. Навіть очі як-небудь загадково не виблискують. Хіба що з ніздрів майже пара йде, та губи так міцно стиснуті, що щелепи цієї пані запросто можна використовувати як лещата.

До речі, Мегері дуже пасувало її вбрання. Його колір елегантно підкреслював яскравість сірих очей, а насичений тон — темне волосся, забране у гарну зачіску. Та все одно дещо виказувало на просте походження пані у сукні з коштовного шовку. Про цей нюанс Честейн підслухала у кравчинь. Щоб вирізнятися, справжні леді мали носити капелюшки та рукавички з тонкої лайки або мережива. Може, вона не має на них права, бо працює на герцога? Як наймана працівниця.

Чому вона так зненавиділа дівчину, з якою навіть не побажала познайомитися? Ані своє ім’я не назвала, ані Честейн не спитала.

Може, через ревнощі?

На свій вік деякий негативний досвіт дівчина мала.

З однолітками.

Але ж цій пані ніяк не менше тридцяти років! Пихатий герцог точно виглядав молодшим.

Що чоловік може мати стосунки з жінкою, що доросліше від нього, Честейн уявити не могла, тож і не брала до уваги, сходу відмахнувшись від таких думок.

Особняк герцога розташувався у кінці довгої затишної алеї, та був огороджений високим кованим парканом, та відокремлений великим власним парком, їхати яким довелося приблизно хвилин десять.

І знову Честейн вразила висота будівлі, зовсім як у Ровурі, в порту. На відміну від столиці — там, де їй сьогодні довелося проїжджати, домівки мали звичний розмір. Навіщо ж герцогу поверхи, що заввишки як два-три звичайних?

Мимо центрального входу карета проїхала, тож у дім заходили у боковий вхід — цікавий штрих до уявлення про імперський уклад.

Щось пояснити Мегера знову не знайшла за потрібне. Навіть слова до Честейн не сказала, кожним жестом виказуючи, як же ж дівчина її дратує.

«Дивна жінка», — подумала Честейн, роздивляючись навкруги. Тут все було цікавим.

— Марлан, — звернулася Мегера до сивого статечного чоловіка у темній уніформі, яку прикрашав вишитий сріблом герб. Вона ткнула пальцем у бік Честейн: — Оселити на першому поверсі, принести ванну. Нагодувати. Прослідкувати, щоб не вешталась по дому.

— Як вас звати, панночко? — спитав слуга, коли цокіт підборів пані Мегери по мармуру затих вдалечині.

— Честейн Ловлі.

— До мене можете звертатись Марлан. Я старший над чоловічою прислугою у міській домівці його світлості. Ходіть за мною.

Честейн радо пішла слідом, бо деякий час вже не відмовилась би завітати до вбиральні. Подорож з Ровуру та мука у лавці кравчині виявились занадто довгими. Та й сніданок давно вже був забутий. Але ж не скористатися люб’язним відношенням Марлана було б дурістю.

— Може, вам це здасться трохи дивним, Марлане, але не підкажете мені щось про герцога?

— Що саме?

— Мені соромно у цьому зізнаватись, але я навіть не знаю, як його звуть…

Слуга на мить навіть зупинився.

— Так склалися обставини, що нема кому було його представити. А пані, що мене привезла, навіть мого імені не спитала.