Глава 3, в котрій героїня здобуває багато нового, але й втрачає щось важливе

3.1.

Біля виходу з будівлі на Честейн чекали. Охоронці відверто перелякались, коли їх раптом оточив говірливий натовп не дуже охайних після довгого походу моряків.

— Панночко! — першим до дівчини зміг пробитися судовий кок, в'юнкий, мов пишнохвоста ласка, що не бажає віддавати того хвоста на комір. — Ну як там?

— Як все пройшло? — запитували з усіх боків.

Честейн посміхалась усім та потискала мозолясті руки:

— Я й сама цього поки ще не розумію, — чесно відповіла, бо ніхто так нічого їй не пояснив: хто такий цей герцог, куди та з якою метою він її забирає…

Уперед протиснувся капітан Морос з об’ємним пакунком.

— Це тобі, люба! Від всієї команди. — Він пхнув пакунок Честейн у руки. — Так що там, чого так довго?

Дівчина не дуже весело посміхнулася:

— Вони мені не повірили.

— Як це так?! — загомоніли обурені моряки, знову налякав охоронців, які прийнялися розштовхувати чоловіків. — Ми їм зараз розповімо!..

— А ну розійдись! Дорогу!

Якщо багатьох з моряків охоронці розіпхали, то відчепити від Честейн капітана Мороса та відігнати боцмана Ґроуна їм було не під силу. Ці двоє супроводили дівчину аж до самої карети.

— Що там трапилося? Який вердикт? — запитували вони навперемінки.

— Вони мені зовсім не повірили! — шепотом відповідала Честейн кожному. — Вердикту ніякого й не було. Експедицію організовувати не збираються.

— А ви, панночко?

— А мене забрав собі якийсь герцог!

— Як це — забрав?! — обурився боцман.

— Який такий герцог?! — грізно скрикнув капітан.

— Та хіба ж я знаю, — у серцях відповіла Честейн. — Не старий, чорнявий...

Біля карети один з охоронців прийнявся відтісняти моряків, а дівчині наказав сідати в екіпаж. Тож капітан Морос наостанок лише встиг квапливо сказати:

— Нічого, ми тебе у біді не залишимо. Там, у пакунку, записка з моєю адресою. Буде щось не так — пиши, або відразу ж приїжджай! Ти нам не чужа людина. Наша морська донька! Боги з цим не шуткують. Тож не соромся кликати по допомогу!..

Останні слова Честейн почула вже коли карета від’їжджала. На щастя, у салоні вона була сама, тож її сльози вдячності ніхто не побачив.

Охоронці не полишили дівчину, а поїхали за каретою верхи. Їх вона помітила через деякий час, коли визирнула, щоб встигнути хоч як-небудь розгледіти порт та досить велике місто, що з ним межувало.

Ще під час плавання Честейн вважала, що у Ровурі затримається на деякий час, та почне знайомство з імперією саме з нього. Тож і випитувала про життя саме тут. Але ж зараз її везуть взагалі невідомо куди…

— Перепрошую, — Честейн жестом покликала одного з охоронців. — Ви знаєте, куди ми їдемо?

— Зараз у столицю, — ввічливо відповів охоронець, підвівши коня до віконця карети. — Це години зо дві... Якщо вам треба…

Дівчина помітила, як розхвилювався чоловік. Та майже відразу ж здогадалась про що він соромиться сказати. На щастя, чиновник з залу суду подбав, щоб перед подорожжю вона мала змогу привести себе до ладу та відвідала убиральню.

— Зараз нічого, окрім відповіді. Ви знаєте куди саме ми направляємось у столиці?

— Адреса мені незнайома, вибачте.

«Клятий герцог!» — мабуть, сотий раз подумала Честейн, коли охоронець від’їхав.

Ось щоб такого трапилось, якби ж хоч хтось розповів на що їй чекати?! Хто цей розлючений герцог, та що означає «я забираю її»? За яким таким правом, взагалі? Вона ж чітко сказала, що повнолітня, тобто має право сама вирішувати свою долю. Навіть збрехала для цього…

Коли передмістя Ровуру залишись позаду, а по обидва боки дороги простягнулись поля, Честейн зазирнула у пакунок, що його їй подарували капітан і боцман.

— Оо-о! — Під шаром паперу виявилась сукня приємного блакитного кольору. — Під колір моїх очей, — дівчина щасливо посміхнулась, подумки подякував чоловікам, що виявили турботу про неї.

З іронією вона подумала, що хто б зі знайомих їй за минулим життям жінок зрозумів, як можна зрадіти простій сукні, що куплена у лавці готового одягу? Для цього потрібно пережити катастрофу корабля, ненаселений острів, на якому приходилось зберігати кожний клаптик тканини як найдорожчу коштовність, а потім провести місяць на кораблі серед чоловіків у платті, що спробувала зшити власними руками.

Ну, вийшло в неї не дуже, чого приховувати…

Може й через це оті чоловіки з комісії так на неї дивилися.

Хай там як, а Честейн поквапилась переодягнутись, примудрившись зробити це так, щоб непомітно для охоронців, які майже весь час, на її щастя, трималися позаду від карети.

Записку з капітанською адресою дівчина приховала у самому надійному місці — на грудях під сорочкою.

А як вона зраділа, коли знайшла у пакунку ще й свій браслет! Дуже простий, власноруч сплетений з тонких ліан, що не всихали під дією часу, такі росли на острові Смерті, та прикрашений камінчиком з діркою посередині — його вона знайшла на березі острова Життя. Єдиний матеріальний спогад про місце, де на неї з нетерпінням чекають. Вона у це вірить.