2.3.

До цієї миті Честейн і не підозрювала, який ото гнів на смак.

Гіркий від жовчі.

Солоний від крові, до якої вона закусила внутрішню частину щоки — тільки б щось не сказати!

Розриваючий на шматки від самої середини, що зараз вирувала гарячим торнадо десь у сонячному сплетінні.

— Ваша світлосте, поясніть, будь ласка, — сказав… обвинувач у сірому костюмі. Мов би з рота зняв питання, що з’явилось майже у кожного присутнього. Хіба що деякі, як Честейн, не знали, що отой ліниво плескаючий у долоні чоловік, якась там світлість…

Світлість… але точно не для дівчини, що сиділа за столом для підсудних. Для неї — цей чоловік ворог на все життя. Це вона відчула усім своїм нутром.

— Так-так! Менталіст такої сили… Оце так поворот! — доволі тихо пробурмотів хтось з першого ряду. Честейн почула, але зараз не змогла усвідомити, що це для неї означає…

Чоловік перестав плескати, але до обвинувача так і не повернувся, продовжив дивитись на Честейн, яка устромила у нього свій погляд замість клинка, якого на цю мить, на жаль, не мала.

Поважний… Брюнет у дорогому костюмі та білосніжній сорочці, мабуть, шовковій. Принаймні, так здалось на перший погляд. Сидів у третьому ряду посеред «мундирів» різного кольору, та до цього особливої уваги до себе не привертав, хоч і вирізнявся на тлі сивих сусідів. На вигляд ще доволі молодий, але відчувалась якась його міць, перед якою хотілося схилитись. Та дівчина лише більше випрямилась, так, що хребці хрупнули.

— Ви всі знаєте, хто я такий, — сказав цей чоловік, не беручи до уваги Честейн. Вона не мала про нього жодного уявлення. — Тож можете вважати мої слова за офіційні свідчення. Безперечно перед нами особа з гарною уявою… але ж, любонько, що ви від нас приховали? Дуже важливе. Що повністю переверне враження від вашої розповіді. Га?

Честейн скам’яніла та відчула, що блідніє…

Як? Як він про це здогадався?!

— Я… — вона облизала губи, що зненацька стали зовсім сухими, — я нічого не приховую!

«Принаймні нічого, що не може свідчити, що я повна розуму. І ніяк інакше!»

На ці думки його світлість тонко посміхнувся, наче міг їх почути.

— Дякуємо, це важливе свідоцтво! — промовив обвинувач та повернувся до Честейн, яка не могла відвести очі від клятого брюнета. — Панночко, маєте бажання щось додати?

Честейн похитала головою:

— Все було так, як я розповіла. — «І хай докажуть протилежне», — додала подумки.

— Скільки часу ви провели сама у морі?

— Майже двоє суток.

— Ну, історію вашого порятунку капітаном Моросом ми вже знаємо.

— Але у мене є питання! — у допит включився один з «мундирів», на цей раз не з темно-синіх, що явно належали морякам, а з кроваво-багряних. — І мене вражає, що на це досі ніхто не звернув увагу. Якщо припустити, панночко, що ви говорите правду, і дійсно потрапили до нас невідомо звідси… Це тільки припущення, — заспокоїв він ремство, що здійнялося його словами. — Спокійно, зараз ви всі зрозумієте до чого я веду. — «Мундир» знов звернувся до дівчини: — Панночко, звідки вам настільки гарно знайома імперська мова? На мою думку, вивчити її настільки досконало за якийсь місяць неможливо!

Що за галас здійнявся після його слів!

«Вони вже усі вирішили, що викрили мене, як дурисвітку…» — з сумом подумала Честейн, навіть не намагаючись перекричати збурених чоловіків.

— Гарне питання! — Після постукування по столу обвинувач зміг повернути тишу у судову залу. — Давайте, послухаймо відповідь цієї юної особи.

— Повнолітньої, — поправила його Честейн. Цей нюанс в імперських законах вона з’ясувала ще на шлюпі та мала намір до останнього стверджувати, що вік дозволяє їй самостійно відповідати за свої дії та розпоряджатися власною долею.

Обвинувач лише задоволено посміхнувся.

Здається, після цього дня вона зненавидить усмішки у всіх проявах…

— Я не можу пояснити, чому мого королівства не знають у вашій імперії, чому його нема на жодній з карт, що мені довелося тут бачити. Але це не значить що його взагалі не існує. І ось так звучить моя рідна мова, — на прастоконє вимовила Честейн, а потім переклала і сказала це на імперському уврон-вейнє. — Але я можу пояснити, як так сталося, що вашою мовою мені досить швидко вдалося заговорити. До речі, дякую за високу оцінку мого володіння мовою.

Чоловік, що поставив питання про мову, лише склав на груди руки та відкинувся на спинку лави, якою слугувала стінка наступного стола-яруса. Хто б не проєктував цю залу, але комфорт суддів його не цікавив у рівній мірі зі зручністю обвинуваченого — Честейн взагалі ні на що було опертися.

— Річ у тому, що ваша мова виявилася мені досить знайомою… У Практоні та сусідніх землях вона відома як прадавня драґро — мова, що давно вийшла з ужитку, але яку все ще використовують в академічному середовищі. Я нею володію тому, що мій батько професор університету, а сама я вибрала той же вчений шлях. — На здійнявшийся галас Честейн більш не звертала уваги. — Щоб спілкуватися з екіпажем «Сумної каракатиці», мені довелося лише трохи попрактикуватися та з’ясувати деякі розбіжності та нюанси у мові.