2.2.

Ось і не хотіла, але здригнулася, згадавши той день…

Хто може наперед знати, які майже безглузді речі допомагають людині вижити та не збожеволіти у надзвичайних обставинах? Як, наприклад, вранішній чай. І байдуже, що для крихітної родини Ловлі з деяких пір він проходить саме без чаю, і навіть без світанку, на якому Блендфонд Ловлі звик вставати, довго-довго, поки небо потроху сіріє, заварювати чай з усіма церемоніями, яким він навчився у справжнього майстра. Зазвичай, раніше, на кухні, де і відбувалося таїнство, Честейн з’являлася разом із ледве помітним, не товстіше за шовкову нитку, краєчком сонця. Наступну годину-півтори вони проводили удвох, насолоджуючись чаєм, неспішною цікавою бесідою та видовищем повільного зринання світила. Цієї традиції Ловлі дотримувались навіть всі місяці у морі. А ось острів Життя лишив їм на це лише декілька хвилин на день. Ну, та й чаю, звісно, в них більш не було. Як і спеціального чайника з товстої красної глини. У місці, де волею долі опинилися Ловлі зі своїми супутниками, сонце не барилося — воно стрімко злітало. Щоб опинитися на півдороги до зеніту йому було потрібно менше ніж десять хвилин! Та й поставало воно з боку другого острівця, який ті, що вижили, прозвали на честь Смерті. Саме там, у вологій важкій землі, були поховані ті, що завчасно завершили невдалу експедицію.

Декілька хвилин, щоб побути разом без свідків. Помовчати. Розділити на двох відчуття родини, якого були позбавлені всі інші вимушені мешканці острова Життя.

За місяць Честейн ніколи не питала, про що у цей час думає батько. Хоча сама потайки завела для себе нову традицію і вигадувала самі неймовірні способи, як їм всім врятуватися з пастки посеред океану.

Авжеж, корабель — чудовий двощоглий «Володар морів» — вони безнадійно втратили. Деякі з його уламків допомогли їм дістатися групи незаселених острівців. Але на цьому талан скінчився. Зібратися звідси могло допомогти лише чудо.

Саме про нього Честейн і мріяла, підставляючи засмалені на пекучому сонці щоки під поки що холодний вітерець. Варто було зійти сонцю і життя на острівці швидко перетворювалось на пекло, яке доводилось заповнювати важкою роботою, щоб хоч якось пристосуватися та вижити у не зовсім сприятливих умовах. Раніше ні в кого з тих, хто вижив у корабельній аварії, такого досвіду не було. Тож тепер всі орієнтувалися на знання Блендфонда Ловлі, що мав почесне звання професора королівського університету та більше інших знався на фізичних та природних принципах, а також відомих та невідомих флорі та фауні, що населяли острови. По закінченню експедиції Честейн якраз би пішла навчатися в університет, де викладав батько. Принаймні, їй вік би як раз підійшов. І у неї були плани…

Цим ранком невимовна традиція була порушена. Як тільки-но з-за небокраю з’явилося сонце, батько повернувся до Честейн:

— Вітаю, люба! — сказав він, притискаючи дочку до себе. — З днем народження, дорога! Вісімнадцять — чудовий вік. Як би я хотів, щоб мати побачила тебе зараз… — Очі батька зрадливо заблищали, виказуючи ті емоції, що їх він намагався приховати кожен раз, як згадував покійну дружину. — Нехай сьогодні здійсниться твоє найзаповітніше бажання!

Честейн потерлася щокою о батьківські груди, насолоджуючись цією простою ласкою. Якби ж вона тоді знала, що це буде остання така мить поруч із батьком!

Ще кілька хвилин і сонце засяяло з безмежного блакитного небосхилу, тож зайвого часу новітнім острів’янам не залишилось — за три-чотири години до настання божевільної полуденної спеки потрібно було багато що зробити. Кожен робив усе, що було у його силах. Чоловіки тесали кам’яне знаряддя та з його допомогою валили дерева, полювали у джунглях, які майже повністю вкривали острів Смерті.

Для поселення вони вибрали острів Життя не випадково. У хащах сусіднього острова було зовсім волого, тож і спеку там переносити було важче. Окрім цього — забагато отруйних створінь та рослин, та й сама місцина занадто хвороблива, як для тих, хто опинився тут не своєю волею, ще й без ліків.

Острів Життя більш скелистий, густої рослинності на ньому не так багато. Навіть є власне джерело з питною водою, хоча, щоб його дістатися, треба було прикласти багато зусиль.

Честейн краще за всіх вдавалося пройти туди — сприяли її спритність, худорлявість та середній зріст. Тож кожен ранок вона підіймалась до джерела з бурдюками та флягою, що дивом опинилася на острові після аварії, разом із матросом, який так і не зміг оговтатися від травм. Бурдюки острів’яни майстрували вже самі — зі шкіри впольованих тварин та з широкого пальмового листя, яке професор Ловлі запропонував склеювати дуже липким соком однієї з невідомих йому раніше рослин. Таки бурдюки виходили недовговічними — не витримували частого використання та швидко розвалювались, але замінити їх поки ще не було чим. Один з моряків експериментував із лозою, обіцяючи, що рано чи пізно у нього вийде сплести щось на кшталт відра. Та до цього ще було далеко. Тим більш, ще потрібно було придумати як то відро обробити, щоб лоза утримувала воду.

Того ранку особисте свято не стало на заваді обов’язкам — узявши бурдюки, Честейн відправилась до джерела, розташованого досить високо у скелях над океаном, хвилі якого кипіли посеред гострих зубів прибережних каменів.

Кожного разу Честейн зазирала униз та дивилась на смертельну красу цього місця. Завжди їй чомусь становилось трохи моторошно, хоча вона досить свободно розміщувалась на уступі поряд з невеличким водоспадом. Щоб вийти до нього, потрібно було прослизнути крізь вузький прохід між скелями, тому-то більшість з чоловіків і не могли сюди потрапити.