Глава 2, в котрій все йде не так, як гадалося

2.1.

Людей у залі, як на Честейн, зібралось забагато. Особливо зважаючи, що зійшлися вони по її душу…

— Тож ви, панночко, стверджуєте, що відправилися у розважальну подорож близько восьми місяців тому?

— У наукову експедицію, — у черговий раз виправила Честейн чергового ж запитувача. Чомусь ні в кого з чоловіків у судовому залі у голові не затримувалась ця важлива інформація. — Так, ми вирушили у дорогу сім місяців та чотирнадцять днів тому.

— Маячня! — доволі голосно не стримався який-то поважний сивий чоловік у темно-синьому мундирі. Це слово, мабуть, було його улюбленим, бо лунало дуже часто. Честейн вже майже звикла до такої бурхливої реакції. Ось зараз пан ще щось додасть про своє знання географії… — Співочий океан не настільки великий. Я знаю, про що кажу. Сорок років під вітрилами! А ви, панночко, все більше схожі на…

— На кого? — сміливо запитала Честейн, подивившись сивому прямо у вічі. Їй набридло зображувати чемну дівчинку — допит тривав вже дві години, але щось не схоже, що зібране панство готове прийти до будь-якого рішення, не говорячи про таке, яке влаштувало б її.

У залі запанувала тривожна тиша.

— Шпигунку, — нарешті насмілився хтось сказати те, що вже деякий час мовби носилось у повітрі.

Честейн перевела погляд у бік, звідки пролунало звинувачення. Чи це ще припущення?..

Чоловік, що прилюдно виказав підозру, дивився з самого верху, бо сидів окремо на четвертому ряду, що здіймався над довгим столом, за яким Честейн була сама. Цей стіл був розташований у самому низу зали, неначе щоб підкреслити залежне становище того, хто за ним опинився. «Комісія» сиділа за цільними довжелезними столами з білого мармуру, що півколом ярусами підіймалися над цим місцем судилища.

Удаючи спокій, руки Честейн майже нерухомо лежали на стільниці, одна долоня прикривала іншу… котра зараз стислась у кулак, ледве не до крові уткнув нігті у шкіру.

Про всяке вона гадала, розмірковуючи про те, як її зустрінуть в імперії. Від початку знала, що можуть і не повірити. Сподівалась на свідчення екіпажу «Сумної каракатиці». Але зовсім не думала, що її можуть прийняти за шпигунку!

Дівчина внутрішньо стислась — такі дивні відчуття, коли лице майже палає, а у грудях та животі смертельно холодно. Вона знала, що час на відповідь спливає: кожна секунда проти неї — лише укріплює підозру. Та вона ніяк не могла підібрати хоч якісь слова на свій захист…

Чоловік у четвертому ряду встав, ніби йому було мало тієї висоти, що він вже займав.

— Панове, панночко, дозвольте підсумувати все, чому ми зараз стали свідками. — Честейн невідривно дивилась на обвинувача, яким зараз виступав цей чоловік. Багато хто з комісії теж повернулися до нього, але деякі продовжували прискіпливо слідкувати за дівчиною. — У нас є невідома юна особа без документів і будь-яких матеріальних свідоцтв, що підтверджують її фантастичну історію.

— Абсолютно фантастичну історію! — вліз зовсім старий чоловік з першого ряду. Для підкріплення своїх слів він повчально здійняв вказівний палець. Та цього навіть не помітили — затамувавши подих всі очікували на подальші слова чоловіка з четвертого ряду — середнього віку, з темним волоссям та привабливим лицем. Він був серед тих небагатьох, що не лякали мундирами із блискучими позументами. Його строгий темно-сірий костюм навіть вирізнявся якоюсь показною непримітністю.

— За словами цієї панночки, що назвалася як Честейн Ловлі, вона та її батько, у составі наукової експедиції, сім місяців чотирнадцять днів тому вирушили з порту Мулавін, що у королівстві Практон…

— З неіснуючого порту видуманого королівства! — знову втрутився старий пан із пальцем, що так і тягнувся вгору. У цей раз на невгамовного зашикали сусіди.

— До речі, панночко, якою була мета вашої експедиції?

— Вивчення флори та фауни Піратських островів, що за Західним архіпелагом.

Багато хто з темно-синіх «мундирів» відкрито фиркнули. А один доволі чутно сказав:

— Знову вигадані місця.

— Може на це й розрахунок, — відповів йому хтось. — Яка загроза з молодої фантазерки…

Слова цих чоловіків, завдяки акустиці, почули всі. Обвинувач з четвертого ряду навіть якось недобре пристукнув пальцями.

— Тож… Приблизно два місяці тому, коли ваше судно з експедицією рухалось до місця призначення, ви попали у сильний шторм та налетіли на скелі, яких на ваших картах не було. Так?

Честейн кивнула.

— Частині  екіпажу, разом з вами й вашим батьком, пощастило врятуватися.

— Так. Ми змогли досягти невідомого острова. Групи невеличких островів…

Тепер кивнув обвинувач.

— На тих остовах ви прийнялись виживати та налагоджувати побут, так би мовити.

У цьому зауваженні дівчині почулася скрита іронія — образа бурхливою хвилею змила внутрішній лід, що стинав її емоції.

«Тобі б так налагоджувати побут!» — у гніві подумала вона, згадавши, як без медикаментів та мінімальних засобів виходжувала важкопоранених моряків, та скількох з них довелося поховати у непривітних джунглях, які вкривали острови. Про це її навіть ніхто допитував! Бо не вірили жодному її слову! Дійсно, мабуть, вважали фантазеркою. І це у кращому випадку.