1.2.

У буцегарні не було жодного, навіть наймалюсінького, віконця. Тож ранок для ув’язнених розпочався із дзвону ключів, якими охоронець відчинив приміщення, розділене решітками на шість камер — по три з кожної сторони центрального проходу. Лише дві з них нині були зайняті.

Капітан прокинувся з першими звуками відімкнення дверей, а Честейн усю ніч провела майже на ногах: тихо ходила туди-сюди по невеличкій камері. Взагалі не зімкнула очей — тривога так і не дала їй заснути.

— Прокинулися? Гаразд! — До приміщення увійшло троє охоронців. Один з них подав ув’язненим по глечику з водою та невеличкому полотняному рушнику. — Вмивайтеся, снідайте, — поки старший за чином охоронець говорив, ще один простягнув крізь пруття решітки миски з теплою кашею, — через годину на вас будуть чекати у судовому залі.

Честейн декілька разів осмикнула створене власними руками плаття, струсила пилюку, якої було повно у в’язниці. Провела пальцями по доволі короткому — до лопаток — світло-русому волоссю, наче розчесалася. Поплескала по щоках, проганяючи втому. Її засмаглому обличчю це навряд чи допомогло, але додало бадьорості. Коли вона минулим ранком останній раз дивилась у дзеркало, її яскраві блакитні очі мали досить гарний вигляд на тлі темно-золотої від сонця шкіри. Лише вигоріли до білястості вії дещо псували враження.

З глечика Честейн напилася, а рештками води поплескала в обличчя, потім намочила грубий рушник та, відвернувшись, протерла шию та попід пахвами. Охоронці вже вийшли, а капітан теж був зайнятий своїм нехитрим туалетом.

— Я ж говорив, що все буде добре, — сказав він, коли вони прийнялися за кашу.

— Чому ви так вирішили? — Дівчина роздивлялася дивну ложку, вирізьблену з якогось дуже м’якого дерева. Здавалося, що стисни трохи сильніше і на ньому остануться вм’ятини.

— Ввічливе поводження. Звернула увагу? Та і лишили нас снідати самих, хоча прибори видали арештантські. — Капітан виразно поцокотав нігтем по мисці — роздався тихий глухий звук, зовсім не схожий на звичний, якби посуд був із керамічної глини.

Дівчина кивнула, зрозумівши: якщо розколотити таку миску, то уламком не поріжешся, а не тверда ложка попросту зламається у руках. Це було доволі цікаво. Їй раніше у в’язниці бувати не траплялося. Дуже повчальний досвід. Головне — щоб скоріше скінчився та більш не повторювався.

Після сніданку капітан намагався зав’язати ще якусь розмову, але Честейн її не підтримала. Обидва були доволі знервованими, щоб поводитися так, ніби нічого не сталося.

Охоронці повернулися більше ніж за годину, і коли їх вивели  в коридор, де були вікна, дівчина зрозуміла чому. Сонце було ще не так високо, тобто час доволі ранній.

«Схоже тут начальство також не полюбляє вставати занадто рано. Зовсім як у нас», — подумала вона, прижмурившись від яскравого світла — охоронці вивели їх з капітаном з однієї будівлі, та, щоб потрапити до іншої, потрібно було перейти по відкритій підвісній галереї, що височила на рівні третього поверху.

На жаль, галерея виявилась занадто короткою, щоб щось розгледіти, а Честейн від цього не відмовилась би. Лише й встигла помітити, що будівлі порту незвично світлі та високі, багато оздоблені, двір унизу вимощений кольоровим камінням здебільш теракотових відтінків. Та ще побачила у небі  якогось великого птаха на тлі по-ранішньому яскравого сонця.

Після місяців, проведених здебільш на відкритому просторі, повертатися до холодної кам’яної утроби не хотілося, але вибору їй не залишили. І навіщо так було поспішати? Наступні півгодини, а може й більше, після того, як досягли місця призначення, Честейн, капітан та охоронці змушені були стояти у коридорі. Він примикав до доволі великого холу, у якому зібрались якісь чоловіки, здебільш у мундирах, прикрашених золотом. Шитво та аксельбанти виблискувало попід сонячним світлом, що падало крізь скляний дах.

— Чекають на когось, — прошепотів капітан.

Честейн теж так подумала, майже одразу вирішив, що це зібрання по їх душі.

Чоловіки про щось тихо переговорювались, але вирізнити якісь окремі слова було не можливо — занадто далеко стояли.

Раптом у холі на якусь секунду стало темно, а як світло повернулось, поважні морські чини почали заходити у широко відкриті двері біля яких прогулювалися весь цей час.

Капітан коротко потиснув Честейн лікоть. Мабуть, бажав її підбадьорити, або щось сказати, та тільки у цей час до них підійшов місцевий чиновник та сказав прямувати за ним.

— Прошу сюди, — чоловік завів їх до якоїсь невеличкої кімнати, де стояли два жорстких дивани, круглий стіл та декілька стільців. Стіни були пофарбовані у похмурий сірий колір, що ще більш змусило хвилюватися. — Першим до комісії піде капітан Морос. Ви, панночко Ловлі, чекайте тут. Охорона з вами.

У кімнаті разом з Честейн лишилося два охоронці. Між тим, через деякий час вона з’ясувала, що заважати їй переміщатися вони не збираються. Принаймні у межах сірої кімнати.

Час тягнувся безкінечно. Дівчина встигла посидіти на обох диванах, декілька разів обійти навколо стола та стати біля вікна, завішаного сірим, під відтінок стін, густим тюлем. На жаль, якоїсь користі з того вікна не було — воно виходило на морський небокрай, по якому тихо пливли білі плямки занадто далеких кораблів під роздутими вітрилами. Ясна річ, що такий пейзаж ніяк не міг відвернути від тривожних роздумів про капітана Мороса, котрого все ще не було.