Глава 1, в котрій небокрай вже не такий чистий

Присвячується моєму батьку - геніальному винахіднику та світлій людині.

Світла пам'ять тобі, таточку, я так тебе люблю!

1.1.

На світі повно йолопів. Але більш за інших капітан «Сумної каракатиці» зневажав тих, хто вважав вітер чимось незначущим. Про що й теревенів останні години зо дві, на подив тих матросів, котрим пощастило у цей час знайти собі якесь поважне діло на верхній палубі. Та вабила їх туди, звісно ж, не розлога лекція старого морського вовка. Вони б і самі могли щось таке розповісти, можливо, навіть цікавіше, щоб наостанок порадувати надзвичайну пасажирку скромного імператорського шлюпа.

Дівчина, світле волосся якої грайливо роздував такий шанований капітаном вітер, легкими посмішками та киванням відповідала на майже непомітні знаки уваги, що їх подавали моряки. Час на прощання швидко спливав — «Сумна каракатиця» на всіх парусах наближалася до найбільшого порту Урвейнської імперії.

— Сигнал від митників, капітан! До нас надсилають малий шлюп! — пролунав дзвінкий голос дозорця.

Капітан на це лише узяв руку пасажирки та підбадьорливо поляскав по засмаглім під яскравим океанським сонцем пальцям.

— Ось і кінець вашим стражданням, люба. Чи я не правий? — доброзичливо вискалився він.

— Ви завжди праві, капітан. Я так вдячна вам за допомогу та турботу! Боги свідки — я перед вами у неоплатному боргу.

— Дурниці! — Капітан відпустив руку пасажирки та відвернув від неї лице, щоб вона не помітила, як він швидко закліпав очима, до яких підступили непрохані сльози. Він зробив крок у бік та повернувся до боцмана: — Ґроун, сигналь кинути якір! Екіпажу — вишикуватись на палубі!

Засвистіла боцманська дудка, по просмоленім дошкам шлюпа застукотіли п’яти моряків.

— А чи не зарано шикуватися? — тихо спитав у капітана боцман.

— Хай хлопці попрощаються як треба, — так само тихо відповів капітан. Від його погляду не вкрилися всі ті маневри екіпажу навколо дівчини. Її струнку фігуру не могло спотворити навіть дуже просте плаття з грубого полотна, що колись було пофарбовано у похмурий чорний колір. До того, як призначене на морський саван, це полотно стараннями дівочих ручок було перетворене на щось схоже на довгу сукню.

Митний капітан був приємно вражений тільки-но піднявся на борт «Сумної каракатиці» — його зустрічав весь екіпаж! Звісно, пильно придивившись, він усвідомив свою помилку. Гарного настрою одразу ж як не бувало. Причиною масового збору став не візит митного начальства, а якась дивна постать у пародії на жіноче вбрання.

— Це хто? — запитав він у капітана шлюпа льодяним тоном, яким мав на меті натякнути: легко екіпажу «Сумної каракатиці» не буде. Тим більш, що судно не пасажирське, а належить до допоміжного воєнного флоту імперії.

— Це Честейн Ловлі, капітан…

— Капітан Елджент. Заступник першого митного інтенданта Ровурського порту, — гордівливе відрекомендувався митник. — Пред’явіть документи на ім’я Честейн Ловлі. Маю надію, що вони у порядку. Ім’я дуже незвичне. Вона піддана імперії? Також пред’явіть ваш дозвіл на провіз пасажирів.

— Ме-е-е… — неясно протягнув капітан «Сумної каракатиці», заступивши собою дівочу фігуру серед юрби матросів. І всі ж прийшли не з пустими руками! Навіть відлюдькуватий корабельний кок приніс панночці Ловлі якийсь подаруночок на пам’ять. — Розумієте, капітан Елджент, тут така довга і сумна історія…

Капітан корабля потягнув роздратованого чимось митника у каюту, поки його підлеглі взялись за огляд «Сумної каракатиці». Процедура рутинна і необхідна. Боятися, принаймні цього разу, екіпажу шлюпа було нічого. Ну, окрім як за панночку Ловлі, яка раптом стала проблемою… І що за скажений хар-хар цапнув цього Елджента? До зустрічі з митником капітан шлюпа був впевнений, що на горизонті ані хмаринки!

Хар-хар чи ще якась екзотична тварюка, але хтось таки добре покусав занадто самозакоханого заступника першого митного інтенданта, бо першу ніч на великій землі Честейн Ловлі та капітан «Сумної каракатиці» зустріли в окремих камерах в’язниці при Ровурському порті.

На щастя камери були розташовані одна навпроти одної, тож ув’язнені могли спілкуватися.

— Ти не хвилюйся, дівчинка, — по-батьківськи сказав капітан, коли охоронці пішли. — Це, мабуть, невдалий збіг обставин. Зранку найвище керівництво з’ясує все, що потрібно, та випустить нас. Навіть не сумнівайся!

У відповідь колишня пасажирка «Сумної каракатиці» лише зітхнула. У першу чергу від сорому перед добрим капітаном, вся вина якого була у тому, що врятував їй життя. А ось у гостинність до неї зі сторони імперії вона від початку не вірила. Тож і чекала на неприємності, які й не забарилися.

— Ти про нас, про імперців, нічого такого не надумай. Не суди про нас по цьому… Елдженту. Про таких як він у нас говорять: «Хоче бути благороднішим за дракона!»

— Дракона? — дівчина стрепенулася. — Це якась казка?..

Капітан збентежено почухав потилицю:

— Чому казка? Сама, що ні є, правда життя. — Він гмикнув. — Звісна справа: вся стара імперська шляхта — то дракони. Невже ж ніхто тобі цього не сказав?