Глава 12.4

Чорнильна ніч плескалася за вікнами старої кам’яниці, в якій Яніні відвели кімнатку на східній стороні, що виходила балкончиком у старий яблуневий сад. Там уже зацвітали дерева — поки що несміливо, тендітно, ніби сумніваючись, чи варто прокидатися від зимового сну, й місячне світло ковзало по стовбурах, і вигнуті гілки стукали в скло,  здавалося — це скрючені пальці старої відьми, що дивиться з темряви ночі.

Цей край сподобався Яніні, яка прагнула жити по-старому, а будинок, розташований у центрі Львова, був таким незвичайним... немов живий, він рипів ставнями і половицями, зітхав димарями та перешіптувався в трубах з вітром, що ганяв торішнє листя по свіжій весняній траві.

Тут мешкав витрішкуватий і кудлатий домовик, який, тільки-но Яніна зачинила за жвавою служницею двері, з’явився в темному кутку, біля шафи з різьбленими дверцятами, та дуже ввічливо привітався з чаклункою, відзначивши радісно, ​​що є з ким тепер поговорити. Не бачать його люди, та й сам він не наважився б показатися господареві чи його слугам — дуже народ став дивним,  не вірить в духів та чари. І зітхнув важко домовик, і блиснули розгублено його оченята на замурзаному личку.

— Мені ще пощастило, куховарка зі своїх, знає... сили тільки немає, ось і залишає мені молочка в мисці. А то зовсім охляв би та зник...

Голос у домовика був тихий, немов шелест листя сухого, видно, що сумно йому в мінливому світі — він усе згадував минуле століття та пана одного, діда нинішнього господаря, мовляв, сильний чаклун був, шкода, не дісталася нікому з його рідні ця сила… пішла у землю, як дощова вода. А все тому, що немає віри.

— Але ж пан Фелікс вірить… чує силу. Про мене одразу дізнався! — посміхнулася Яніна, знімаючи капелюшок, і почала розчісувати перед дзеркалом волосся. У сусідній кімнатці за завісою стояв чан із нагрітою водою, й чаклунка мріяла зануритися в нього, щоб змити з себе запахи заїжджого двору, куди заходила за речами після ресторації, — а тій кам’яниці так смерділо гірким салом і мишачим послідом, тому запрошення пана Фелікса було прийняте з радістю.

Яніна вийняла шпильки з зачіски та з полегшенням струснула головою, щоб волосся вільно розсипалося по плечам — вона не любила заплітатись, але ходити простоволосою не прийнято.

Відьмарська ж сутність у ній раділа, коли шовковисті чорні пасма, не стиснуті шпильками, водоспадом спадали до землі, іноді навіть здавалося, що вони ворушаться, немов змії, як живі…

От і зараз, ніби оживаючи, волосся злетіло, а в очах відьми  з’явилося жовте чарівне полум’я, зіниці звузилися...

Вле замість себе в дзеркалі Яніна побачила чорну тінь з таким само розпатланим волоссям. Тільки ось вбрання було інше — біла сукня та жилетка візерунчаста. Тінь блиснула червоними очима й метнулася до межі між дзеркалом і світом явним, змусивши Яніну відсахнутися з криком.

Домовик завив, ніби його мучив хтось, і сховався в складках сукні чаклунки, вчепившись у її ногу, затремтів і почав злякано гикати.

Яніна ж взяла себе в руки — покинути дзеркальний полон ця тінь не зможе, інакше давно б проникла у світ. Встала чаклунка й руки на грудях схрестила, гнівно дивлячись у лабіринт дзеркал. Там клубився туман, і в ньому бачилися обриси гончаків, рогаті морди демонів, котячі вуха — кажуть, такі підземні духи скарби охороняють у горах. Дивний світ відкривався очам Яніни, навіть цікаво стало, що це за тінь заявилася в гості до неї з Потойбіччя.

— Не боїшся? — вишкірилася тінь і зірвала з лиця морок, але замість очікуваної кралі вищирився на чаклунку білий череп, лише червоніли вогники примарних очей.

— Не боюся, — криво посміхнулася Яніна, а домовик у неї під спідницею завив ще гірше. — Тихіше, почує хто!.. — Це вже стосувалося його.

Дух замовк, але ще дужче вчепився. Нехай його, не звик нещасний до тіней пекельних... а те, що гостя дзеркальна прямо звідти, з глибин пекла, сумніватися не доводилося.

— Тебе сьогодні попереджали? — суворо запитав скелет.

— Попереджали, — похмуро відповіла чаклунка, згадавши морову панну в занедбаному будинку та той страх, що зазнала там.

— Ти не дослухалася!

— Не дослухалася…

— Ти хоч розумієш, відьма, в яку справу вплуталася? Сили твоєї не вистачить, щоб упоратися з нами...

— Поки не можеш ти у світ людський вийти, подивимось, хто кого! А якщо хтось ворота відчинити хоче — так грець йому. У світі багато чарівників світлих, багато сили для людей розвіяно… знайдеться управа! Ти мені інше скажи… нащо тобі здалася моя донька? Поверни дівчинку, обіцяю не лізти у справи пекла!

Але скелет лише розреготався, спалахнуло за його спиною жовто-червоне полум’я, в якому ридали і стогнали людські чорні душі.

— Немає в мене твого дівчиська! Але знай — за те, що ніс свій суєш, куди не треба, вимагаю з тебе дорогої плати!

І зникло все… дзеркало як дзеркало — з відображення дивиться перелякана до смерті Яніна — обличчя витяглося, вилиці та ніс загострилися, хоча собою чаклунка ніколи худорлявою не була.

А тут ніби хтось випив її, сама на себе не схожа. Плечі якісь вузькі стали, кістляві, очі запали, губи потріскані та пересохлі… зморшки залягли між бровами.

Як вона завтра пану Феліксу на очі вийде!

Він одразу зрозуміє, що справа нечиста, що трапилося недобре… а як розповісти йому, що за нею кляті чорти з пекла полюють? Він тоді відмовиться допомагати, хто ж справу захоче мати з такими страхіттями?..

Яніна піднесла руки до лиця і круглими очима на шкіру пересохлу подивилася... пальці тонкі стали та білі, як у мертвої, нігті почорніли і витяглися, немов пташині пазури. Що ж це за біда така?

— Ох, пані відьма, горе яке... — закляк домовик, що виліз з-під спідниць. — То на вас сама Смерть дивилася! Ось і забрала частину вашого життя… коли тепер із молодильного джерела не вмитися, то ви свічкою на вітру вщент вигоріти можете…

— Тобто до всіх моїх бід я ще й проклята тепер? — сухо запитала Яніна.