Глава 12.2

Яніна Конопко була незвична до того, щоб свідомість втрачати, з її конституцією й того більше — сама кого хочеш до непритомності доведе. Тому, прийшовши до тями у тряському візку, що мчав туманними вуличками передмістя, хмурилася та нервувала, у віконце дивлячись — старі будинки майнули за ним, напіврозвалені огорожі, якесь моторошне запустіння панувало тут. Ще й птахи — чорні великі круки… вони кружляли серед голих гілок, кричали пронизливо. І цей крик лунав дзвоном у голові Яніни.

А голова ця лежала на дуже гострих чиїхось колінах. Хоч би подушечку підклали, чи що — он-де на сидінні навпроти, м’яка, файна. А все навколо колишеться та підстрибує, коли колеса карети на камінці налітають.

Куди ж їдемо?..

— Пане Фелікс? — здивовано простягла чаклунка, знизу дивлячись на вузьке обличчя колишнього війта, що схилилося над нею з виразом дуже стурбованим. — А куди ви мене везете?

— Я ж казав вам, панно, що з королем жебраків хочу побалакати, він знати повинен, хто та що творить у місті на темній його стороні… До речі, ось… — Він дістав з-під ніг саквояжик дуже знайомий. — Добув для вас. Чи не доньки вашої майно?

У Яніни й голова боліти перестала.

Вона схопилася, вчепившись у саквояжик, потім різко відкрила його — скринька, якою Ержбет дорожила, на місці.

— Дякую вам, пане війт!

— Я не війт давно вже, — скривився він. — І з суддівського посту теж йду. Ви, панно, мене найняли, й у нас з вами справа намічається дуже цікава. Набридло мені штани протирати та розбирати, хто кому в ніс дав і хто в кого клієнтуру увів. Залишилося зрозуміти, куди зустрічник вашу доньку потягнув. І що за карета їздить тут рано-вранці… Здається мені, все це взаємопов’язано…

Яніна міцно задумалася, чи розповідати йому, що сталося з нею у старому будинку.

Пан Фелікс врятував її, як не крути.

— Пане Фелікс, ми повинні знайти шлях... знаю я один спосіб, — насупилась вона, саквояжик до грудей притиснувши, — матінка вчила мене кров’ю його шукати — але для цього мені карта гарна потрібна — знайдете? Украйна, Московське царство, Галичина і Польське королівство... ще Кримське ханство і Османська імперія щоб там були. Закляття не дуже важке, але... недобре. Але я впораюсь.

— Знайду, — не роздумуючи, відповів пан Фелікс. — Але після того, як до жебраків сходимо.

На Жебрачій горі брудно було, вулички вузькі, будинки обшарпані, віконця темні.

Карета далі не проїхала б, довелося пішки йти. Яніна спідниці підібрала і по камінчиках пішла вперед, а під лікоть її супутник підтримував.

Він дивився, як вона козою через калюжі та бруд скаче, не боючись ніг замочити, зрідка таких жінок пан війт зустрічав, панянок ніжних та слабких він терпіти не міг.

Бабський війт, староста жебраків, наче чекав їх — весь в амулетах, хрестах та ладанках, сидів він під аркою, на дошках, збитих на кшталт трону. Спинка мокрим хутром була прикрашена, на підлокітниках — ганчір’я накручене. Одежа та плащ у короля жебраків брудні, в латках і плямах жирних, але всі пальці в перстнях золотих з рубінами, на голові — шапка боярська з соболів, з пером якогось дивного птаха, що отруйною зеленню відливало.

— Добрий день, пане Фелікс, добрий день, — посміхнувся бабський війт, якого ще старостою дідів кликали, та показав рідкі зуби, гнилі та чорні.

Від нього смерділо помиями та багном, але Яніна намагалася не морщитись і носик хусткою не прикривати — хоч і хотілося. Але образити того, хто здатен їм підказати, куди поділися Потоцький та донечка, не можна. Тому Яніна усміхалася, намагаючись дихати відкритим ротом.

— Тримай, Даниле, я не з порожніми руками... — і колишній війт подав жебраку якусь бумаженцію.

Той сховав її у складках плаща та приготувався слухати. Тим часом із сусіднього підворіття виповзли два злидні в блазнівських ковпаках, один росточком як дитя й з горбом величезним, а другий... другий здавався павуком — кілька рук можна було роздивитись під коротким плащем. Жебраки витріщалися на Яніну з виглядом дуже безглуздим, відкривши роти й пускаючи слину.

Відьма поспішно відвела очі, чекаючи, поки пан Фелікс договорить з бабським війтом. Той щось розповідав, реготав, бив себе долонею по колінах, перевалюючись набік, і Яніні здавалося, що він ось-ось випаде зі свого крісла. Так і сталося — жебрак пірнув прямо в багнюку, бризки полетіли на пана Фелікса, але той не скрививсь навіть, лише подав руку бабському війту, допомагаючи вибратися з калюжі.

— Дякую, пане, — сказав той і щось прошепотів йому на вухо, похмуро зиркаючи на Яніну.

Коли пан Фелікс відійшов від жебрака, тепло попрощавшись, чаклунка криво посміхнулася й запитала:

— Він про мене щось вам сказав, чи не так, пане?

— Як ви вгадали! — Він люб’язно допоміг перебратися Яніні через величезну яму з брудом. — Не бійтеся, це не змінить мого ставлення до вас.

— А яке у вас до мене ставлення? Ви мене сьогодні вперше бачите! А раптом я і є та панна морова?

— Ви, пані, брехати не привчені, це одразу відчувається, — цілком серйозно відповів її супутник і раптом підхопив чаклунку на руки, переніс через містки, які в багнюці майже втонули.

Яніна відчула, як сильно забилося його серце. Кров до її лиця хлинула, й вона трохи убік відвернулася, щоб її збентеження не так в очі впадало.

Сподобався їй пан Фелікс, та ось тільки після історії любовної з Потоцьким проклятим, який поводився з нею не раз як мерзотник останній, милуватися з кимось бажання не було. Та й сила відьомська від того слабшає... а їй зараз треба у всеозброєнні бути — хто знає, що попереду чекає?

Пан Фелікс мовчки поставив чаклунку на бруківку, виявилося, що він до самої карети її ніс, і червона як троянда Яніна в карету сіла. Брехати вона не привчена... а ось шкода, що не привчена! Не одна чаклунка при дворі королівському творить богомерзенні справи, й ніхто про те ні слуху ні духу, її ж одразу з воєводства викинули, хоча вона не шкодила нікому й чарувати не намагалася.