Глава 11

Глава 11

Пані Катаржина, сумно дивлячись на те, як забирають стражники тіло пана Козельського, сльозу пустила. Після таких обставин до її дівчат навіть за гроші ніхто не піде — хіба ж кому захочеться, щоб по голові скринею прилетіло?

І пані витирала ніс свій розпухлий мереживною хустинкою, запиваючи горе чарочкою сливової настоєчки, через що світ навколо вже танцював дивовижну тарантелу, меблі по килиму кружляли, тупаючи ніжками своїми, й чарочки в колесі чортовому злітали, а диван гопака давав, що твій козак-характерник!

— Та що ж це за прокляття таке на мою голову... щоб мені повилазило... та чорти мене роздерли!.. — Пані вилаялася зовсім не шляхетно, а ніби каторжанка якась, і хряпнула ще настоєчки, добре, одну з чарочок у польоті вдалося спіймати.

— Не впоралася ти, Катерино, з завданням своїм, ох не впоралася... А на тебе вся надія була... Підвела ти мене... 

Дама в густій ​​чорній вуалі з’явилася в кімнаті, наче видіння якесь. От нікого ніби не було щойно біля шафи італійської з позолоченими ручками у вигляді морд левових — а стоїть, вся в чорному, пані морова, чи то відьма, чи то чортиця.

Пані Катаржина хоч як думала, так і не змогла зрозуміти, що це за панна їздить туманними вулицями Львова в кареті, завішаній червоним оксамитом. Одного разу навіть її обличчя вдалося розгледіти — було воно як у мертвої біле… та біля очей рваний шрам був, наче собака панну погриз.

Любила панна останнім часом чорні, фіолетові та багряні сукні, накидки хутряні, яхонти червоні та чорні агати. Не раз можна було її бачити в тафті дивного кольору, що переливалася на сонці — і здавалися спідниці то червоними, то чорними, а то й зовсім сріблястими. Як є чаклунка! Та й то дивно, що ні пан війт, ні райці її не чіпали, а навіть здавалося, не бачать в упор візок її, хоч цокотіли копита чорних коней у неурочну годину, коли всім порядним городянам спати час.

Втім, якщо панна ця на кшталт Катаржини Войцеховської злотими платила за сліпоту стражників, то тоді зрозуміло, чому вдавали вони, що нікого в міському тумані не видно.

— Чи не хочете скуштувати настоянки, шановна пані? — Господині лупанарію стало страшно, ніби на цвинтарі вночі опинилася, але виду вона вирішила не подавати, щоб не розізлити гостю ще сильніше. А те, що та дуже розсерджена, зрозуміло — по різких рухах її та по тому, як вона пальцями в рукавичках своїх чорних по підвіконні тарабанить. І ніжкою раз у раз притупує.

Від настоянки панна не відмовилася, перекинула чарочку різко та хвацько, як справжній п’яничка в шинку.

І блиснула сріблом очей через густу свою вуаль. Ніби вдарила кинджалами.

— Ти мені зуби не заговорюй, кажи, куди шляхетну панночку чорти понесли? Що тут трапилося, й чому пан Козельський так раптово помертвів?

— А я що? — заторохтіла пані Катаржина. — Вони прийшли, щоб на товар подивитися, а товар виявився чортом у спідниці!.. Вихровик, зустрічник окаянний забрав вашу панночку!.. Як пити дати, то хтось із запорожців, у нас у славному місті не знаються люди з чортяками, порядку слідкують…

— Ти чорта до ночі не поминай! — висмикнулася свиняча рогата пика, виповзаючи з-під шафи італійської й лапу простягаючи волохату за чарочкою, що танцювала на камінній полиці. — А якщо так, наливай! Ану наливай, кажу, відьма проклята!

— Та яка ж я вам відьма... — Пані Катаржина так і сіла, не випускаючи штофу з наливкою. Але замість того, щоб із чортякою поділитися, сама зробила великий ковток і заплющила очі, потім застогнала щось.

— А така, що якщо я кому треба напишу, то прийдуть з пістолями, відведуть з почестями до ратуші та багаття складуть знатне! — гаркнув чортяка. — На механізмах покатаєшся, відьма клята! А потім і на вугіллі станцюєш!

Чомусь нечиста сила механізми боляче не любила, це пані Катаржина ще давно помітила, втім, цікавитися причинами цієї нелюбові ніколи було. Вити якось доречніше здавалося. Ось пані й вила. Та сльози лила, хусткою їх витирати вже й не намагаючись.

— Пся кров, що ж за день такий? — Панна морова, що в гості з’явилася, не налаштована була концерти господині лупанарія слухати, тому голосно клацнула пальцями, й та охрипла вмить.

Катаржина витріщилась на морову панну, а чортяка, що підскочив до господині лупанарія, з нахабним виглядом штоф з наливочкою відібрав. Процокотів копитцями у бік шафи, показав Катаржині язик, сплюнув на підлогу, через що половиці задимилися, та й зник.

От наливку пані Катаржині аж надто шкода було, випити вона була не дурна, а зараз залишалося тільки очі й заливати, бо по тверезому дивитись на гостю з пекла не дуже хотілося.

— Помилка вийшла, не з пекла я. — Панна ніби думки її прочитала, наблизилася й ніжкою тупнула, через що підлога пішла тріщинками, в яких кипіла і вирувала лава. — А ось тобі, Катерино, туди сама дорога. Контракт пам’ятаєш свій?

Пані Катаржина сумно кивнула, мовляв, було діло, за процвітання закладу свого та юні роки, даровані силою нечистою, підмахнула вона колись бумаженцію пану в червоній свитці. Давно те було, думала вже, що й загуло… ні, прийшли вимагати за векселями. Що тепер робити? Куди бігти, куди ховатися?.. Нема вороття, нема спасіння. Й заголосила Катаржина ще гучніше.

— Так ось доброго шляху вам, пані Марцихова! — прошипіла морова панна, обертаючись величезною блискучою гадюкою.

А одна брехлива дівка з Галичини, з норовом най крутим, клялася потім і божилася, що на власні очі бачила, як пані Катаржина просто в пекло провалилася, у чан із кипучою смолою, а чорти звідти їй кулаками погрожували, ледь вилами очі не виколупали за те, що підглядала!

Та тільки хто повірить дівці, від якої горілкою несе за версту?