Глава 10

Глава 10

Яніна Конопко була відьмою спадковою, силу мала велику, з чортяками знатними не раз на балах королівських танцювала, коли ті в камзолах багатих з позументами та золотими пасками до палацу Варшави приїжджали. Візки їх завжди запряжені були чорногривими кіньми з яскраво-червоними очима, й шкура, й грива блискуча зберігали холод проклятих підземних річок, і можна було побачити алмазні крапельки води... та навіть, за належного вміння, копита дивні, роздвоєні на кшталт козлиних. Коні ті нікому не давалися, пирхали на конюхів, могли й по лобі прикласти тими самими копитами, через що сліди на шкірі маками горіли — й не сходили ті плями до наступного повного місяця, через що холопи шапки глибше натягували та своїм панам намагалися на очі не попадатися. А то як виходить — шляхта з чортяками вина п’є та за одним столом сидить, а мучитися конюшим.

І ось з тих самих пір Яніна Конопко запах пекла й запам’ятала — сіркою несло, коли чорт поряд, гаром — немов ліс десь палає… а ще цвинтарем проклятим, кісткою паленою та злегка — дурман-травою.

Пан Фелікс сказав, від неї теж сіркою тхне…

Чаклунка насупилась, намагаючись не думати ні про колишнього львівського війта, ні про бали королівські, де не танцювати більше їй з панами шляхетними.

За чаклунство чорне вигнано було з воєводства.

Доньку відібрали… а чоловік… чоловік тільки радий був — він на той час у коханках співачку мав, тонку та дзвінку, із сапфіровими блакитними оченятами… як лялька вона була… Ну що ж таке — чортову дюжину років прожила чаклунка й не згадувала старе життя своє, а тут пам’ять збентежилась. І Яніна вирішила пройтися садом, поки пан Фелікс не повернувся — сидіти й шкодувати себе не хотілося, та й… кликало її щось.

Немов хтось на сопілці грав у домівці, й звуки ці птахами весняними рвалися з-за проржавілих решіто, але завмирали в павутинні на вікнах. І запах дурманних трав усе сильніше був, усе виразніше.

Яніна спідниці підняла, йдучи стежкою, щоб поділ не промочити — дощило, та й туман густий стояв, немов навмисне хтось його наслав. І справді — тхне чарами темними, бісівськими…

Двері зі скрипом відчинилися, й чаклунка, озирнувшись, чи не йде пан Фелікс, зважилася зазирнути в сутінки старого будинку.

Сопілка голосніше заграла, переливи її здалися гулкими, наче лавина кам’яна з гір зійшла.

Гримнуло за спиною.

То двері зачинилися, піднявши стовп пилу.

Яніна закашлялася, обличчя прикривши, душно тут було, але холодно. Як у склепі, що замкненим років сто простояв…

— Хто тут? — спитала вона, вдивляючись у сіру імлу, — там, біля віконця запиленого, виднівся чорний силует, чітко окреслений, наче з паперу вирізаний. Попіл і пір’я — чи то чаплі білої, чи іншого болотного птаха — кружляли в тонких променях, що розрізали сутінки світлими мечами, падаючи з вікон.

І золотився пил. І пелюстки сухі танцювали у повітрі.

А на підлозі, з тріщинок у мармурових плитах, нещільно підігнаних, фіолетова наперстянка тяглася. Дзвіночки тонко дзвеніли й осипались жовтим пилком на підлогу — це він кружляв в повітрі, даруючи гіркий, але приємний аромат.

— Ти прийшла... — почувся бархатистий голос, і файна пані, що стояла біля вікна, здалася знайомою Яніні. — Давно хотіла познайомитись з тією, за ким сам польський король упадав… але вона обрала воєводу, який ніколи не любив її. Чудовий вибір…

Яніна промовчала — про те, що король гнив зсередини, мало хто знав. З ним поряд і стояти тяжко було, не те щоб… душок як від борова, сині вени, що здувалися вже, чорне серце, що ледве тягло прокляту кров… і запах з рота. Гнилісний, немов ти на торф’яному болоті або у відхожому місці.

— Втім, не про короля хотілось мені поговорити...

І панна з тіні вийшла.

На обличчі — густа чорна вуаль з вибитими на тканині трояндами та лілеями, сукня жалобна, без рюш чи мережива — корсаж прикрашений лише стрічками атласними коричневими, та по низу спідниць в’ються ті самі троянди. Вузькі манжети з перламутровими ґудзиками, рукавички, довгий плащ із капюшоном, який зараз накинуто на голову, що й не розглянути зачіски чи кольору волосся. Але чомусь Яніна подумала, що у незнайомої пані коси чорні як дьоготь, а шкіра біла як у нявки, як у мерця, що через прокляття бродить світом.

Холодом віяло від неї.

Могильним. Мертвим.

— А про що? — Яніна намагалася й виду не подати, що злякалася. — Не про мене ж?

— А ось тут не права ти, Яніна Конопко... про тебе. Саме про тебе. Й про лиху цікавість твою, про те, що суєш свій довгий ніс туди, куди не треба…

Голос пані став крижаним, холодом повіяло. Вона кинула на підлогу пару перлинок, і ті проросли дивовижним видінням — і кружляли в степу половецькому білі коні,  завірюха з попелу та пелюсток сухих квітів танцювала під вицвілим небом… курган розритий виднівся, йшов звідти чорний дим. У диму пики бісівські скалилися і плювалися вогнем. Панна рукою махнула, клацнула пальцями, й зникло все, знову пилок наперстянки танцював біля чорних спідниць із колючої тафти.

— Бачила?

— Бачила… — глухо відповіла Яніна.

Ворота в пекло відчинені будуть.

Чи скоро?..

Хто ж знає…

І хто відчинить їх?..

І що задля цього буде віддано?

Може, тих дівчат, про яких колишній війт говорив, якраз до брами темної й везли? А зовсім не хану кримському?.. Потоцький, чорт хитрий, пся кров, її кровиночку для бісівських ігрищ поцупив?..

Яніна ледь не задихнулася від злості та ярості — був би козак поруч, у жабу перетворила б! Щоб розчавити… та й забути, що колись могла дихати на нього нерівно!

— Не заважай мені, відьма! — блиснули під вуаллю очі морової пані. — Повертайся в своє королівство, й коли послухаєшся — хоч король, хоч воєвода, хоч одразу обидва твоїми будуть! Ні в чому не буде тобі більше відмови... А хочеш, я й Потоцького тобі причаклую... мені він хоч і потрібний... та поділюся... Не шкода заради справи... А хочеш, королевою будеш?.. Або золотом обдарую... камінням. Копальні золоті, рудники мідні — все чого забажаєш!