Глава 9.2

— Ні, хоча руки давно свербіли, але козаків чимало у Львові було, звідти дівчат пересилали в Украйну, тут теж кралі пропадали... Так ось пан цей шукав гарних дівчат, котрі зникали потім у проклятих землях. Зло старе прокинулося за річкою Дніпро, кургани хтось розкопує, от і рветься пітьма на волю. І дівчат, як здається мені, злу цьому приносять у жертву.

Панночка ясно пам’ятала, що скринькою Козловського обігріла сильна чоловіча рука, яка з такого точно чорного вихору вилізла. І наче червоніла там свитка козацька...

Потім вихор зник, налетіли райці та стражники, пані Катаржина... і ось знову вихор, і політ до степу... судячи з усього — українського, коли йдеться про запорожців.

Козаків панночка боялася, про них шляхетні пани багато жахів розповідали, що в звіра чи птаха можуть ті перевертатися, що живуть як дикуни, кам’яним бабам поклони б’ють… що дівок продають туркам та бусурманам, з якими дружбу водять.

Що там правда, що брехня, хто ж знає?

Але поки запорожець не лякав панночку, більше за нього лякали її спогади про лупанарій і те, що могло з нею там трапитися... вона почервоніла, згадавши про це.

Козак насупився, відвернувся, даючи можливість панночці переодягнутися.

Ержбет тяжко зітхнула, озирнулася — чи нема кого, зайшла за величезний валун і почала сукню розшнуровувати. Не виходило дотягтися до застібки, петлі з рук вислизали, гачки теж не давалися.

Ніяк не виходило!

Просити казка про допомогу здавалося великим соромом, та хіба ж можна ще більше ізганьбитися, ніж панночка вже примудрилася?

До того ж ніхто про цей непотріб знати не буде. А коли й пан запорожець розповість, то хто ж йому повірить? Шляхетної панночки слово завжди вище! Тому шляхетна панночка, звісно, завжди виправдатися зможе! І вона наважилась. Вийшла з-за валуна, дивититься — сидить Олекса й намагається розпалити багаття. Поглядом! Одним словом, відьмак... На чортяках їздить, про зло якесь байки розповідає... Потрапила панночка в історію, чує її душенька.

— Пане казаче...

— Впоралася, чи що? — здивувався він. Обернувся, дивиться з-під вигнутих брів, а сережка кільцем так і блищить.

Тут панночці згадалося, що на тій руці, що скринями в лупанарії шпурлялася, колечко було.

З червоним камінчиком.

Придивилася — на пальцях Олекси Вовка такого немає. Може, правда не він?

— Мені, пане козаче, важко самій зі шнурівкою впоратися... — Ержбет почервоніла густо та погляд відвела. — Не допоможете?

— А чого б і не допомогти...

Олекса схопився з землі, широким кроком наблизився до панночки і, сам соромлячись, заходився за гачки смикати, ледве не порвав атласні стрічки, але все ж вдалося розшнурувати цю напасть.

Українські дівчата так з себе не знущаються, подумалось Олексі, сорочки у них, пояси та жилети. Може, пані польські пузаті дуже, того й ховаються в цих корсетах та корсажах? Але панночка товстою наче не була, та й талія виявилася такою тоненькою, що Олекса міг би її обхопити й пальці його з’єдналися б... він і обхопив, забувшись.

Але тут панночка по коліну йому каблучком гострим і врізала, а ліктем, розвертаючись, — прямо в підребер’я. Олекса зашипів від болю, талію випускаючи.

— Що це у вас, пану запоріжцю, пальці такі кучеряві! — заверещала Ержбет, знову за валун ховаючись та вчепившись у свитку козачу, щоб у разі чого її швидко на себе накинути. Очі блищать, зблідла.

— Лисавета, схаменись! — попросив Олекса.

— А я не схаменусь! — заридала панночка й, не шкодуючи спідниць, на землю всілася. Усе одно плаття викинути доведеться. — Мене спочатку чаклунка вкрала, потім Катаржина ця, тепер ти ось ув’язався, тягнеш кудись…

— Ну не можу я повернути тебе додому, — в голосі козака з’явились м’якші нотки. — Тебе ж певно хотіли в курган той кинути, у сувої одному старовинному я прочитав, що там кров важлива… ти певно роду якогось дивного, чародійського, от і ганяється за тобою чорт у червоній свитці, що пана того в лупанарії вбив! І це наш хтось, з Хортиці, чорта осідлати простій людині не вдасться. Ти зрозумій… повернеться цей чорт за тобою!

— А що ти так за мене хвилюєшся? — знову схлипнула панночка. — Ну повернеться, тобі що?

— На сестру ти мою схожа... вона така ж чорнява та тонка була, з шкірою білою як лілеї...

— Її вкрали? — Панночка зовсім не шляхетно ніс та очі краєм рукава витерла й висунулась з-за каменю.

Олекса Вовк уже багаття розпалив і сидів тепер біля вогню, похмуро дивлячись на нього. Брови зведені, очі здаються чорними-чорними, як ніч беззоряна.

— Я її все одно знайду, — тихо промовив він. — Чи живу, чи мертву…

— Стривай трохи, зараз переодягнуся, а ти мені... ти мені косу обріж сам, я не зможу. Рука не підніметься.

І голос Ержбет більше не тремтів.

Козак нічого не відповів, лише полилася по степу його тужлива пісня:

— Та дозволь, пане кошовий, нам на башті стати.... Нам старшому генералу з плечей голів зняти… не дозволиш тесаками, дозволь з кулаками…

— А хто живе у степу? — спитала панночка, коли пісня затихла.

Дівчина вийшла до ватри, сукню свою ошатну в неї кинула, щоб згоріла до біса й не нагадувала більше про лупанарій пані Катаржини. Стрічки атласні та шовк спідниць весело спалахнули. Горіло колишнє життя, палало, й сумно було на серці у панночки. Але якщо пітьма за нею женеться... то може, й правий козак.

— Хуторяни та гречкосії, адже хуторів багато на Україні, й ляхів народ дуже не любить... вертати тебе у твоє воєводство нема часу, панянко, та й небезпечно, тому вирушимо разом до Січі. Та й курган… ось дістанемося до нього, точно дізнаємося, чого хотіли вражі сили.

— А чому ми одразу до тих курганів не підемо? — Ержбет косу свою гладила, наче прощаючись. Шкода було зрізати.

— Мені треба декого побачити, та й доручення гетьмана було в мене... похід на ляхів готують, про те треба пам’ятати, мої сили там згодяться. Треба передати документ один, та й поїдемо до проклятих земель. І… чую силу в тобі. А на чарівному острові є місця особливі. Допомагають розкрити те, що закладено в людині. Розбудити чари…