Глава 8.2

— Дивна річ... — Пан Фелікс зупинився й Яніну за спину відсунув, вона навіть ойкнути не встигла — спробувала лише через широку спину розгледіти, що таке цікаве хоче від її очей приховати колишній війт.

— Що там, що? — Вона підстрибнула й встигла лише побачити, як з невеликої кам’яниці, що стояла за кератом, вилетів чорний вихор, у якому на мить промайнуло бліде вузьке личко, що віддалено нагадало Яніні її дорогу донечку.

— Там райців повний будинок, — прошипів пан Фелікс схвильовано, — а у вихорі характерник сидить чи ще хтось гірший!

Яніна ледь не буркнула, що не їй характерників боятися та вчасно язик прикусила, проводжаючи поглядом вихор, що зникав в тумані.

— Тут стійте, панянко. — Колишній війт її чи не силоміць у сусідній дворик втягнув та на лавку біля фонтана посадив.

Кам’яниця була стара, не схожа на ту, куди йшли вони з паном Феліксом — ґанок розсохся, стіни потріскались, а колони біля входу здавалися товстими барилами, що просіли під вагою брудно-сірого портика. Ставні поскрипували на вітру, а від ґрат йшов різкий неприємний запах.

— А ви як же... — Пані Яніна обернулася, але супутника її й слід уже розвіявся, лише сухе листя злетіло від пориву вітерця.

Покинутий будинок дивився на неї порожніми вікнами з павутинням. І ніби зітхав, коли вітер у димар залітав.

А пан Фелікс тим часом на правах міського возного, про що чаклунка й не здогадувалася, з нахабним виглядом входив у лупанарій пані Катаржини. Він розкланявся з райцями та стражниками, а у старого знайомця, який служив у охороні не один рік, швидко дізнався подробиці жахливого вбивства пана Козельського, якого пан Фелікс знав дуже погано, але поваги до нього не відчував.

Пан Козловський не одній шляхетній пані репутацію занапастив, та й будинки, подібні до цього, полюбляв. У містечку славному Львові відвідування лупанаріїв не засуджувалося, але пан Фелікс дуже гидливим був, і заклади такого типу стороною обходив, бо з юності ще надивився на брата, який страждав від поганих болячок, зароблених не на ратному полі. Братець навіть спадкоємців тепер не залишить, звалив, стервець, все на плечі Фелікса. Тобто не на плечі… одна холера, від пана тепер не відчепляться рідні, поспішаючи його одружити, най і не занадто привабливий він для панянок нині.

І пан возний, карбуючи крок та граючи тростиною, йшов пишно прикрашеною залою, вульгарною до неможливості. Яскраві стіни з візерунковими шпалерами, світильники з позолотою, стелі високі, фарбовані в рожевий, меблі на кручених ніжках... і купа пуфів, і столики з букетами троянд. Щільно закриті штори з жовтими шнурами не пропускали світло, пахло воском від свічок, що даремно горіли. Яке марнотратство…

Дівчата до стін тулилися, з цікавістю кицьок шиї та спини вигинали, проводжаючи пана Фелікса жадібними поглядами, — а й те, подивитися було на що.

Високий та статний, з синіми очима, пан возний гарний був собою.

Нудьга смертна… подумалось йому.

— У-у-вбили... — вила нагорі господиня лупанарія. — Я ж її при-и-июти-и-ла, гадину підколо-о-одну!.. а вона, вона!.. сволота небла-а-года-а-арна! Курва-а-а! Лярво таке…

Про вихор чорний пан Фелікс чув і навіть бачив його. Тобто насправді воно як вийшло цікаво — чортяки вкрали вбивцю пана Козловського, шляхетну панночку Ержбет Збразьку.

Ту саму, яку чаклунка обшукалась вже.

Треба все ж до нічних старостів звернутися, може, вони в курсі, що за чортівня у місті коїться. Старші їх кожного дня після закриття міських воріт вулиці обходять, може, що чули чи бачили.

— Ви, пане возний, знайдете злочинницю? — звернувся до нього один із райців, товстобрюхий рудий хлопець із широким поясом, прикрашеним камінням. На тому поясі висіли пістоль та шашка, гаманець об’ємистий.

Тобто вирішили тут, що пан Фелікс по своїм обов’язкам з’явився — вивчити, так би мовити, місце злочину, записати свідчення потерпілих і судове рішення після виконати.

І пан Фелікс поважно кивнув, прийнявши вигляд дуже зацікавлений — під цю марку можна обшукати кам’яницю пані Катаржини Марцихової, конфіскувати що на віко припаде — раптом доказ чи знаряддя того самого злочину…

Яніна Конопко, коли до возного йшла, не до кінця зрозуміла його обов’язки, але пощастило чаклунці — не збирався він карати вбивцю пана Козельського.

А справи приватного розшуку взагалі магістрат не стосуються.

— Чи стражники пану потрібні? — поцікавився той самий хлопець, що зрадів появі пана Фелікса.

— Дякую, коли буде на те така потреба, я стражників сам покличу, — і пан Фелікс, граючи тростиною з агатовим набалдашником, попрямував нагору, щоб кімнатку, в якій усе сталося, уважно оглянути. Та дрібнички панночки треба матінці її віддати, адже конфіскації речі її підлягають, ніхто з возним сперечатися не стане ...

А якщо й стане — райці швиденько нагадають, кого батогами стьобають у передмісті, щоб народ не бентежити.

Посада возного пану Феліксу подобалася, а про приватний розшук коли й знав хтось, так не заважав. Крім того, кому ще зникаючих дівчат шукати та підозрюваних у різних справах, як не тому, хто кожного собаку в місті знав? А свідчення його дорівнювали свідченням двох свідків.

Але особливо пану возному подобалося, що дозволено йому вільно носити і застосовувати зброю.

Яніна Конопко й не уявляла, як їй пощастило, що він справою її вирішив зайнятися... та що справа ця виявилася пов’язаною з нешановним паном Козельським.

Пані Катаржина дивилася на пана возного дуже неласкаво — й то правда, владою своєю він частенько зловживав, втім, і зараз він дуже зневажливо оглядав кімнату, всю в рюшах та подушечках, і по обличчю його було ясно, що справа вестиметься погано.

— Покажіть особисті речі підозрюваної, — наказав він суворо, кинувши швидкий погляд на розбите скло. На ньому слідів крові не було — значить, вихор той точно ніс у собі чаклуна або чорта. Була б там зачарована людина, яка сама силою не володіє, порізалася би, як пити дати…