Глава 8.1

Глава 8

— Припіку залізом! На дибу відправлю! — погрожувала пані Катаржина Марцихова, трясла кулаками, й пишні груди її ходили ходуном під тонким напівпрозорим мереживом, що здавалось інієм на конопатій шкірі. Ярилася пані від того, що її нове придбання виявилося з кігтиками та дивовижними таємницями — це ж треба, вбити пана Козельського!

І коли встигла? Щойно ввійшов він до панночки — й п’яти хвилин не минуло, як гуркіт струсонув увесь особняк, розташований на сотці біля кінського млина, що стояв на площі, яку зараз туман закутав. Аж вся кам’яниця тремтіла, ніби всі чорти разом з пекла поперли, гардини танцювали від диких вихорів, а мармурові статуї в саду мало не підстрибували.

А ця стоїть, бліда недуга, з виглядом нещасним — мовляв, не при справах я, сам він вбився!

Викликана для огляду людина з магістрату поважно кивала та підтакувала пані Катаржині — мовляв, розтягнемо на лавці та й кісточки всі із суглобів виб’ємо. Чи іспанський чобіток взуємо. Чи на їжака посадимо… Знайдемо методу. Катувальні камери міста Львова на багато земель славетні.

Панночка Ержбет слухала і тремтіла як осичина, трусилася як на ножі, вже уявляючи себе чи то на дибі, чи то на шибениці... А тіло покійного пана, який вломився в кімнату, де тримали панночку, лежало на килимі, простирадлом білим вкрите, й з-під простирадла того червоні смужечки текли. Кров...

А кімнатка сама — лялькова, витончені меблі з крученими ніжками... ця кімната, мабуть, такого непотребу надивилася, що цим її не здивуєш. Мертвяк і мертвяк — і високі вікна байдуже дивилися у весняний туманний сад, звідки ледь чутно несло димом.

Тільки ось панночка, яка седмицю цілу тут просиділа, з тугою в заґратоване віконце це дивлячись, дуже збентежена була, очі її від сліз опухли та почервоніли, обличчя плямами пішло. Не звикла вона до нападів та незнайомців, до лупанаріїв та дівчат продажних — тим паче. Для неї саме поняття будинку терпимості знаходилося за межами того, що шляхетній панночці потрібно знати. Й тому здавалося їй все зараз диким сном, страхіттям, навіяним проклятою вовчою годиною, коли межі між світами стираються.

Ось зараз прокинеться вона у своїй кімнаті, в широкому ліжку під червоним оксамитовим балдахіном, або ж... або на колінах старої Яніни. Теж непогано. Чаклунка її не ображала, навіть весело було байки її слухати.

Все краще, ніж перед райцями стояти та тремтіти від жаху, що зараз потягнуть її в підземелля, щоб катувати. А вона болю боїться! І крові боїться, й тільки-но щипці розпечені до обличчя її піднесуть, вона закричить і все-все розкаже.

І що пана цього вбила — скаже, й що неврожаї того року її рук справа — скаже, й взагалі все що завгодно скаже, аби тільки боляче не було.

За що їй це? Жила, нікого не чіпала, до татуся збиралася...

Дівчата, що заглядали через плечі райців, які прибули на виклик шановної пані Катаржини, — відрахування війту йшли справно, тож про закриття свого закладу пані не хвилювалася, — тільки дивувалися, чого це про ляшку говорили, що гарна вона. Негарна ось ні крапельки! Бліда, худорлява, взятися нема за що, ніс гострий якийсь, довгий, щічок немає, грудей немає… Хіба що ось волосся гарне — довге, шовковисте. Темне…

А ляшка носом шмигнула й знову розридалася — крізь підвивання можна було розібрати її плутане:

— Не винна я! Він зайшов — а тут… чорти у вікно полізли!.. вони його — того!.. Не я це!

— Чого — того? — Пані Катаржина руки на грудях склала, наступаючи на бідолаху. — Які такі чорти! Ви самі були в кімнаті? Самі! Його по голові чимось огріли? — Вона повернулася й побачила схвальний кивок райця. — Огріли! То не треба мені тепер про чортів нести брехню. Або… відьма ти? А? Говори — відьма? Викликала погань цю, щоб пана шляхетного позбутися?..

— Та яка я відьма… — ридаючи прошепотіла панночка та відступила до віконця.

— Чаклунка! Як є чаклунка! — гаркнула пані Катаржина.

— Пані, тихіше, пан війт розбереться, — заспокійливо сказав один із райців. — Ми тоді дівку вашу заберемо для дізнання?

Пані Катаржина спохмурніла — шкода було віддавати ляшку, вона за неї злотих чимало заплатила. Але сперечатися із судовими виконавцями не могла — того й дивися, забудуть, що відсипає вона у скарбницю… З них станеться.

А Ержбет зрозуміла — все. Все скінчено. Пара міських стражників у блакитних каптанах з червоними лацканами та обшлагами з окантовкою з плетених шнурів чомусь вселяли панночці найбільший страх, їхні обличчя ніби кам’яні були, холодні та байдужі. Блищали поверх каптанів кіраси, але ще більшу лють надавали їм хутряні ведмежі шапки з кокардами та шнурами, нашивками яскраво-червоними. У кожного стражника виблискували бойові ланцюги з залізними шпильками. А ще на поясах у них були короткі рушниці, схожі на подовжені пістолі.

Переглянувшись, стражники нічим не видали свого роздратування — хоча заради цієї дивної справи, в якій і без них могли впоратися, довелося сон перервати, а ночували стражники у підвалі ратуші, знаючи, що за будь-яким сигналом тривоги доведеться бігти на місце, де крадіжку чи розбій вчинили. Тому участь в арештах вважали вони невиправданим марнотратством сили. Їх всього в місті було близько десятка — то навіщо брати їх ловити тендітну шляхетну панночку, якщо можуть селяни в передмісті збунтуватися або в міській в’язниці щось станеться?

А панночка все очей з райців не зводила, й сльози текли по її обличчю, але жалю до неї ніхто не відчував.

Райці у звичних каптанах та коротких плащах з хутряними комірами не здавалися такими страшними, хоч саме вони й загрожували тортурами та підземеллями, якщо панночка сама не зізнається, що з паном Козельським учинила.

Аж раптом з боку вікна посвист лихий пролунав, і в кімнату з запахом прілого листя, з молочним туманом та холоднечею влетіло щось дивне — козак у шароварах та хутряній жилетці заячій, надягнутій поверх червоної свитки.

Панночка здивовано обернулася й вирішила, що в неї вже від страху з головою біда сталася. А привид шапку свою зім’яв, за пазуху сунув, та й крутнув вус, усміхаючись панночці. Підморгнув. Чорнявий, смаглявий, гарний…