Глава 7.1

Глава 7

Яніна Конопко зупинилася перед будинком, чий фасад і кутові пілястри вкриті були тесаним каменем, що від часу почорнів, ніби попіл чи зола в’їлися в нього, та й так, що не відмити. Дивний орнамент із сюжетним різьбленням прикрашав цей будинок, в якому раніше була одна з перших аптек міста Лева — Чорний Дім, або Чорна Кам’яниця по-місцевому. На різьбленні її святий Мартін відрізав мечем підлогу свого плаща, віддаючи її жебраку, а другий якийсь святий стояв на захисті граду.

На кам’яній лаві дрімав сторож, сивий і кудлатий, він був схожий на старого змерзлого пса. Але погода цього весняного ранку й справді не задалася — щільною завісою висів молочно-білий туман, і будівлі тонули в ньому, ледве видніючись крізь дощову вуаль, навіть плащ не рятував Яніну від вогкості та холоду, і вона вкотре пошкодувала, що вирішила скористатися чарівним паровозом, щоб вивезти доньку з Польського королівства.

Треба було найняти екіпаж, щоб точно ніхто не завадив.

Або купити квитки на летючий корабель, котрі бувають в Сілезькому воєводстві хоч і зрідка, але за суворим розкладом — кожну першу п’ятницю місяця. Дирижаблями звали те диво — й хоч боялася Яніна цих чудовиськ, тінь лише від яких їй раніше бачити довелося, та ось тоді хоч ніяких неприємних супутників не зустрілося б.

Відьма зітхнула — якщо нічого не вдієш, нічого й бідувати, треба шукати Ержбет.

Згадавши про Потоцького, чаклунка сплюнула, вилаялась та побажала йому найбільший казан в пеклі.

Будучи містом торговим, Львів приваблював розбійників усіх мастей, тому й знала Яніна — обов’язково знайде потрібну їй людину, щоб зайнялася та пошуками доньки. Досі вона лютувала та від злості кипіла, згадуючи, як безглуздо повела себе. Ще й чари Потоцького скинути не змогла — поки самі не розвіялися.

До міської ради магістрату йти толку не було, консули тільки нагляд здійснювали, землею та орендою займалися, податками, суперечки вирішували…

Райці з бургомістром вже більші справи вели — азартні ігри присікти намагалися, за торговцями стежили, ціни на ринках тримали, з іноземними купцями питання вирішували. З каштеляном королівським чи воєводами зв’язуватись собі дорожче — ще дізнається хто, що Яніну з воєводства Сілезького за чаклунство вигнали, ледве на багаття не потрапила… то там не спалили, тут зведуть до пекла.

А ось війт львівський — виборний голова міського суду — нещодавно від справ відійшов, кинув посаду при магістратурі та особисто справи вести взявся, небачена ніде зухвалість, так вважали райці, що колись під його рукою ходили.

Приватним розшуком він зайнявся, незважаючи на те, що родина його була проти, та й дохід зменшився — зі списку найдостойніших наречених пан Фелікс Красовський одразу вибув, але з чуток не дуже й переймався із цього приводу.

Яніна все це дізналася від одного з купців, з обозом якого в місто за слідом дочки і з’явилася.

Спочатку вона думала прямо до бургомістра піти — він суперечки вирішував, через нього й прохання всі вирушали в королівську канцелярію, суди цей пан лагодив... до кого ще за допомогою?

Не до королівських воєвод — щоб одразу на багаття!

Та ось тільки частенько серед бургомістрів обдаровані люди були, здатні чаклунку, таку, як Яніна, нюхом почути. Колись такий чаклун казав їй, що по запаху сірки та вогнища, по запаху цвинтаря та прілого листя її чує. Образилася тоді Яніна — невже й справді вона так мерзотно та огидно смердить?.. Але той їй пояснював, що, мовляв, це тільки їм, особливим чаклунам, так здається. Насправді проста людина ніколи не відчує відьму.

А їх тут не дуже шанують, мольфари й ті з гір не спускаються… з іншого боку — що чаклуну в кам’яній в’язниці міста робити? Ні лісів тобі, ні річок, повітря смердить — Яніна носом його потягла та знову сплюнула. Шкіряна, мабуть, майстерня поряд…

— Шановний! — гукнула вона чоловіка, що спав перед брамою. — Чи можете ви повідомити пана Красовського про те, що панна Яніна Конопко прибула до нього за порукою ордена єзуїтів?

Яніна нахабно брехала, сподіваючись, що після пану Феліксу Красовському буде вже не так важливо, хто її поручитель. Підроблені папери відьма начарувала, сподіваючись, що ніхто не вимагатиме їх і тим більше перевіряти не стане. Адже вагомий аргумент — мішечок зі злотими — мав переконати пана Красовського, що її справа вельми невідкладна й потребує його уваги.

Яніна Конопко приїхала до цього міста, бо магічний слід вказав — саме тут знаходиться її плоть та кров, панночка Збразька.

Шкода, не вдалося відчути номер кам’яниці, в якій Ержбет у цей час знаходиться, або хоч вулицю, де її тримають...

— А він на вас чекає?.. Як доповісти? — обізвався, позіхаючи, охоронець.

— Панна Яніна Конопко, порука єзуїтів… — терпляче повторила чаклунка й дунула у бік його, щоб слуга міг більш переконливо брехати господареві.

Незабаром той повернувся, нахмурений якийсь, бороду чухаючи, й так сказав:

— Пан вас прийме, але брехні вони не люблять, а з вами, панно, щось нечисто. Йдіть на другий поверх, там треті двері по коридору.

Брехні не люблять? Будемо на увазі мати… Яніна кивнула величаво й пішла вузькою доріжкою саду — доглянутого, зі старими гіллястими деревами, з кущами, підстриженими врівень з високим бортиком фонтану, той навесні ще не працював, і на дні чаш зеленіла затхла вода, листя сухе плавало.

Сходинки високі вели до ґанку, з перилами й балясинами, виточеними з граніту, — камінь на дотик холодний, як на цвинтарі. Яніна не дивилась по сторонам, йшла впевнено, ніби й не боялася, що їй відмовлять. А що вже втрачати? Втрачати нічого…

У кімнаті з потемнілими від часу меблями, важкими й громіздкими, стояв біля вікна пан, одягнений як для виходу. Верхня одежа його — довга та неширока, з коміром стоячим і застібками з простих ґудзиків, була схожа на жупан.

Але пояс золотий, з вишивкою — дуже дивно, як брати до уваги недорогу тканину.