Глава 6.2

 — Ах, ваші дівчата, пані Катаржина, такі красиві, що дивлячись на них у шовковому різноманітному вбранні, сонцеликих, з очима газелей… втрачаєш голову! І злоті... — Пан Козельський солодко посміхнувся і простягнув гаманець з монетами.

Пані, розряджена в шовк та оксамит, взяла гаманець, прикинула вагу, не розуміючи, навіщо так багато злотих. Пан зібрався купити її лупанарій з тельбухами? Але хотілося дочекатися, поки пан Козельський сам розкриє причину цієї небаченої щедрості.

А може, він хоче, щоб йому надали шляхетну панночку, про яку вже чутки ходять вуличками Львова?

Але навіть ця гордячка не коштує таких грошей… хіба що… й пані згадала продаж горянки Мар’яни, яку спровадила до гарему.

Пан Козловський вирішив зайнятися темними справами?

Пані Катаржина зареготала як кінь, виставивши білі великі зуби, й пишні груди її, ледь прикриті напівпрозорою тканиною, затремтіли.

— Лукаш! — крикнула вона, піднявши руку. — Проведи пана Козельського в червону вітальню!

Покірний та улесливий слуга, в золотому розшитому турецькому халаті, вклонився й мовчки запросив купця за собою. Пан Козельський поцілував руку пані Катаржині, витріщаючись у її декольте, а потім пішов крученими сходами на другий поверх.

Пан дивувався, чому його компаньйон, Потоцький Іван, який так рвався відвідати будинок терпимості пані Катаржини, загальмував перед входом. Відкланявшись, помчав у туман, обіцявши надвечір з’явитися до пана з грошима, щоб забрати товар, як він назвав дівчат. Купцю це стало підозріло, але він вирішив не відмовлятися від такої прибуткової справи — хто його знає того чорта Потоцького, чого він втік. Та й не горів бажанням пан Козельський приводити його до Катаржини — раптом той в обхід стане дівчат купувати?.. Не довіряв січовику пан, ох не довіряв!

Біле пір’я на шапці козака зникло в дощових сутінках, наче птах в сірості цього вогкого вечора, — і добре.

А зараз розмова з пані Катаржиною вже відбулася, й мовчазний Лукаш вів пана Козельського темним коридором, прикрашеним позолоченою ліпниною, шовковими квітами та пір’ям — все в будинку пані Катаржини дихало пишністю та дурним смаком.

Пан Козельський, ідучи сходами, чомусь згадав смішний і вульгарний пасквіль, що накреслений був на стіні будинку пані Катаржини, й дуже недвозначно там було сказано про те, чим пані займаються під прикриттям ночі.

В’їдливі і хльосткі жарти взагалі були частим явищем у цьому місті, городяни не боялися покарання за те, тому періодично на стінах публічних будинків, питних закладів, а також окремих осіб, що чимось не догодили, з’являлися малюнки та віршики, іноді дуже в непристойній формі.

Пасквілянти вельми веселили цим публіку, особливо діставалося магістрату, і півстоліття тому навіть вийшла постанова про сувору заборону пасквілів, а біля будівлі було поставлено охорону.

Але це не зупиняло жартівників і написи на стінах продовжували з’являтися з завидною регулярністю.

Правда, деякі рядки зі стін кам’яниць не прибирали, оскільки вони не були фривольні та розповідали про насправді трагічні події.

Наприклад, напис на східній стіні кафедрального костелу повідомляв городянам вельми зворушливу гішторію, яка сталася понад півстоліття тому — тоді ще не було заборонено подібні вибрики. Значилося там таке — юна Катаржина, дочка міщанина Войцеха Домогалича, померла в страшних муках, і дід її намалював ікону на стіні костелу… й стало місце це свято для Львова, кажуть, навіть польські королі молилися біля ікони тієї.

Проходячи повз високе дзеркало, пан Козельський мимоволі втягнув живіт і розправив плечі, пригладив вуса. Пан був багатий, вельможний, тому вбрання його слідувало останній моді, будучи схожим на оздоблення турецького вельможі. Золототканий одяг квітковим візерунком радував і веселив око, а оксамит різних кольорів показував всю ступінь заможності.

Купець був упевнений, що будь-яка дівка будинку терпимості з радістю зустріне такого пана, тому слова господині закладу про зарозумілу й дику норовисту панночку шляхетну залишив без уваги.

Серце його все ще боліло, коли згадував він незнайомку, що впустила хустинку, й пан сподівався, що нова дівчина допоможе скинути важкий камінь з душі. А потім він віддасть дівча Івану Потоцькому, як і домовлялися.

Щоправда, дуже дивно, що козак не хоче дівок по слобожанських хуторах красти, звідти набагато ближче до бусурманів… втім, не його панське діло, навіщо Потоцькому саме польські та галичанські дівчата. Він отримає свою частку, та й всі справи.

В одязі, підбитому хутром соболя, важко було йти, та й мережива заважали. Під доломаном у пана був ще добрий жупан, суцільно з шовку, й переймався дуже купець, що за час, проведений у головній вітальні, спітніла його туніка. Не хотілося перед знатною панночкою з’явитися в непрезентабельному вигляді.

Пан зупинився, коли слуга завмер перед добротними дубовими дверима. Зняв шапку, оздоблену кунячим хутром, з плюмажем з пір’я чаплі, витер бісеринки поту з чола тією самою хустинкою незнайомої пані й рішуче відчинив двері, не стукаючи… І в ту саму мить отримав по голові чимось важким, мовби велетень схопив скриню та жбурнув її з усієї сили в пана Козельського.

Все закружляло перед ним, зірки влаштували колесо у згасаючій свідомості... й останнє, що бачив пан, були темні чаклунські очі переляканої дівчини в червоній оксамитовій сукні. Одне око каре, інше — зелене.

Вона схилилася над паном, а за спиною її вирував чорний вихор, в якому, ошкірившись, витріщали лупаті оченята чорти з поросячими мордасами та козлячими рогами.