Глава 6.1

Глава 6

Пан Козельський приймав посла у вітальні з мармуровим комином та витонченими англійськими меблями… Яскравий оксамит, золоті візерунки на подушках, кручені ніжки диванів та крісел, а підлокітники — з червоного дерева. Тонко дзвеніли чашечки — порцеляна у пана Козельського, який нещодавно вступив у купецьку гільдію, була із самої Піднебесної. Вітер доніс з вулиці запахи свіжої випічки з корицею з булочної навпроти, гіркота гвоздики та якихось незнайомих пану трав залоскотала ніздрі, й він із насолодою потягнув носом повітря.

Поки місто було під Польським королівством, але ходили чутки, що Галичині може бути надана автономія, особливо якщо врахувати, що батько Хмель так і не взяв місто. А після того, як з півдня рушила Османська імперія та кримський хан вирішив видряпати шматок української землі, місто Лева козаки в спокої залишили до певного часу.

Щоправда, не варто забувати про кляте Московське царство, але поки що все було тихо з того боку... Цінний камінь Польської корони тримався в ній міцно і випадати не збирався...

І саме цим хотів скористатися пан Козельський, який більше всього в житті дбав про свій гаманець. І ось козак Іван Потоцький, що прибув з вельми цікавою та делікатною пропозицією, сидів зараз у затишній вітальні львівського маєтку пана, поводячись дуже нахабно та розв’язано.

Втім, пану Козельському такі люди подобалися більше спокійних і чемних, від яких не знаєш чого й чекати. У тихому вирі, як то кажуть…

Іван Потоцький пив каву, курив свою смердючу люльку, задимив, окаянний, розкішні дерева, що стояли в діжках біля віконця… але пан Козельський лише солоденько посміхався, слухаючи уважно.

Продавати дівчат в Османську імперію або хану, везучи їх Диким Полем — степами, що за порогами Дніпра розстилаються, — вельми прибуткова справа. А відколи місто Лева почало прогресувати, мануфактури з’явилися та інше для господарських рук, з гір стали стікатися сюди файні дівчиська.

— Я можу поговорити з пані Катаржиною, чий будинок терпимості біля керату розташований. Дама ця дуже грамотна, розумна, до грошей охоча. Та й безпринципна вельми… — Пан Козельський шумно ковтнув кави й ледве стримався, щоб не скривитися, коли його майбутній компаньйон знову закурив свою прокляту люльку. Встав купець і підійшов до віконця, щоб ковтнути свіжого повітря, а потім задумливо витріщився на будівлю міської ратуші, що виднілася в ранковому тумані.

Мостовою котилася розкішна двоколка, штори були закриті, але пану Козельському здалося, що цей екіпаж він десь бачив. Завитки на дверях складалися у витончений візерунок, невиразно знайомий. Згадалися одразу пронизливі очі чорнявої незнайомки з туману, й пан тужно провів поглядом двоколку — він поки що так і не з’ясував, що за дама каталась вулицями його славетного містечка... І хустиночку загубила. Мереживну, із золотистою вишивкою та літерами «Я.З.» у куточку, аромат від якої йшов дивовижний — пахла вона амброю та мелісою, східними прянощами та лілеями, дика суміш.

— Але чому ви думаєте, що пані віддасть нам своїх дівок? — почувся голос Потоцького, дуже невдоволеного, що про його існування ніби забули.

— Що ви кажете? — Пан Козельський здригнувся, прислухаючись до того, як затихає цокання копит. Костел Святого Духа та Латинський собор відчинили двері для парафіян, і на площі ставало шумно. Кам’яне зображення лева біля ратуші ліниво дивилося на пана, ніби знущаючись. Панна знову щезла.

— Я кажу — познайомте мене з пані Катаржиною, через неї справи й будемо вести.

Про те, що пан Потоцький знайомий із нею, він вирішив не казати. Просто дивно вийшло — повелителька його, та, що зі Смертю під руку ходила, хтіла, щоб він допоміг одній панночці шляхетній опинитися в домі терпимості пані Марцихової, а тепер ось передумала — мовляв, терміново треба кралю шляхетну цю до сарматських курганів доставити.

І крапка.

Чи не передумала, а хотіла, щоб він позбувся в дорозі Яніни Конопко? Не дала б та везти панночку до лупанарію, а двох чарувати — сил у чаклуна не вистачило б. І ось поки він зайнятий був відьмою, панночка, за якою полювала морова пані, якраз і опинилася у місті Лева, в рученьках чіпких пані Катаржини — а в тому, що дама ця доставить довірену їй дівчину куди треба, можна було не сумніватися.

А пан Козельський між тим примружився, подумавши про те, що дуже наполегливий його гість, підозріло це. Але кивнув з поважним і пихатим видом, щоб розумів козак, яка йому ласка робиться. З самим шановним купцем із гільдії справу має! Шкода ось тільки, що магії зовсім не навчений… Та й зітхнув тяжко пан Козельський, згадавши, що говорили про Потоцького — мовляв, чарівник він темний, з самим чортом у пеклі каву пив та люльку палив. Вірити в те чи ні — не знав пан, та ось вогники пекельні, що іноді в очах чорних козака-характерника спалахували, лякали неймовірно. А іноді очі його раптом синню вигравали — начебто міняли колір. Дивно то дуже. Але головне — виду не дати, що боязко. Інакше й купецький талант не врятує, як липку обдере його Потоцький. Від чарів проклятих беріг пана Козельського амулет один, зроблений мольфаром, а сила чаклуна карпатського сильніша буде.

— Зі сходу скоро привезуть тканини, килими, коріння дорогі та прянощі. — Потоцький знову випустив клуб диму, й в чаду цьому пану Потоцькому здалася мерзенна пика зі свинячим п’ятачком і рогами.

Він ледь не перехрестився, але вчасно згадав, що це може не сподобатися гостю-віщуну.

— Знаю... Знаю, — заметушився він, — у мене зброя та шкіра на складах припасені. Все готово вже…

— Добре, що у вашому місті право складу є… легше закупити товари за непридатними цінами…

— Магістрат громадянам сприяє… нещодавно ось у одного іноземця повністю все конфіскували. А чи не скажеш мені, дорогий пан Потоцький, батько Хмель чи до нас не збирається?

Львів’яни досі зі страхом згадували облогу міста, яке потрапило до обертів визвольної війни українців. Польська шляхта тоді ганебно бігла з-під Пилявців, і татарва з козаками, що з’явилися під давніми мурами Львова, городян дуже налякала. Деякі козаки мали по десятку коней — награбоване везти. Передміщани тоді за стінами ховалися, жінок із дітками в храмах та монастирях зачиняли, а ті, хто залишилися, готувалися до останньої краплі крові захищати своє славетне місто...