Глава 5.2

— Ти мені зуби не замовляй! — погрозливо прошипіла чорнокоса панянка, вбрана в ганчірки старої відьми, яка з панночкою Ержбет Збразькою у вагон сідала на станції Сосновця.

З того часу всього доба минула, а здавалося — седмиця цілісна. Спідниця дзвоном та кофтинка з рукавами до ліктя, без оборок та мережив, як то прийнято серед шляхти, до якої панянка відносилася, судячи з повадок та рис тонких — великий ніс, прямий та довгий, чітко окреслені губи, високі вилиці, саме обличчя вузьке, біле.

Шляхта личка свої від сонця дуже берегла.

Чому в простому одязі та шалі була панянка, ніхто б не здогадався, як і про те, що в саквояжику її чимало сюрпризів приховано — з легкої руки чаклунки був той саквояжик бездонним, і поки кричала та ярилася вона, на витертому сидінні купе з’являлася купа сатину зеленого кольору, жовтими стрічками прикрашена.

Іван Потоцький не без захоплення на колишню коханку дивився — кобра, як є зміюка! — подобалося йому, коли Яніна Конопко була такою ось непокірною та характерною, не любив козак поступливих дівиць.

Нудно йому з ними було. Напевно, тому він до таких бісових дівок раз-по-раз і вертався. Але зараз ноги треба робити.

Головне, з купе вибратися живим та здоровим, бажано ще й у людському вигляді. Ось до найближчої станції доїде — й гадай як звали!

— Ти мене морочити не смій! — гнівно крикнула Яніна й швиденько начаклувала туман — молочний, густий, крізь нього, як не намагався, не зміг характерник роздивитися панянку, яка швидко переодягалась.

— Та коли ж я тебе намагався морочити...

— Та хоч коли в болоті загрузли! — з’явилася з туману рука, навмання хльоснувши в повітрі й ледь не вибивши Іванові око. — Ось… пся кров! Я мало не втопилась тоді, мурга ти пискатий! Ледве вибралася!

А козак почервонів від злості. Про кров його нешляхетну нагадала — то прикро! Занадто часто галичани чи русини від поляків чули це «пся крев»… Ось… курва-то! Холера ясна!

Але Іван стерпів, вилаявшись подумки й вирішивши, що врізали йому за справу, — в драговині він Яніну залишив не саму, а з водяниками проклятими, ті начебто чаклунку ледве випустили після того, й чим вона за те заплатила, про те невідомо, та й питати про таке — сором. Але вибралася любка його, вибралася... втім, зараз не про те думати треба. А про те, як морок свій посилити, поки чаклунка не згадала, що в Сосновці з нею разом на пероні панночка шляхетна була, що взагалі заради неї Яніна Конопко в дорогу вирушила.

І доки туман не розвіявся, Іван Потоцький забурмотів заклинання, що посилювало те, перше, яким пам’ять чаклунці підчистив.

— Ти, Іванко, мене не біси! Я нутром чую, дуриш мене! — Яніна туман розігнала й показалася вже в новій зеленій сукні — задня частина її була спеціальними шнурами зібрана, а корсет туго втягував і без того тонку талію і високо піднімав груди, прикриті жовтим мереживом. Короткий дорожній плащ був накинутий на плечі, а капелюшок з пір’ям вигідно відтіняв смагляве личко.

Потоцький мимоволі чаклункою залюбувався.

Головне, щоб і надалі його пекельні чари сильнішими були. А Яніна насупилась, купе розглядаючи. Все здавалося їй, що вона чогось не помічає, щось важливе забула.

Почувся запах кави та стиглої вишні, й чаклунка з насолодою його вдихнула та ніби повернулася у минуле, коли жила в багатому маєтку Сілезького воєводства, будучи дружиною володарного шляхтича. У саду, серед пишних клумб, мармурових фонтанчиків і кованих ажурних альтанок, яблуні та вишні росли. Старі розлогі дерева цвіли кожної весни, й пінна хмара пливла тоді над маєтком, даруючи солодкі пахощі пані Збразькій, яка пила гарячу каву на балкончику в нарядах багатих, які чоловік її з самого Парижа замовляв.

Запах гару, пекла смердючого, кладовища розритого вторгся в такі милі серцю Яніни спогади. Вона ледь не впала від несподіванки, але чиїсь руки підхопили її, притиснувши до сильних грудей. Олов’яний ґудзик прямо в декольте впився — напевно, тепер синець буде!

— Не чіпай мене, пес смер… — не домовила, горло наче зашморгом перехопило.

— Не лай мене більше, кохана, — попросив Іван, солодко посміхаючись. — Не будеш? Обіцяй, що не будеш…

Вона різко хитнула головою — постараюся, мовляв!

Але злість затаїла.

І вирішила, що обов’язково розібратися потрібно, якого дідька вона опинилася в цьому вагоні, що прямував до самої Галичини, та ще й у компанії з чаклуном-характерником, якого сподівалася більше ніколи в житті не зустрічати.

Зашморг із шиї зісковзнув, наче атласна стрічка, але Яніна вирішила далі мовчати й Потоцького не лютувати.

Сіла з байдужим виглядом біля віконця та в саквояжик свій чарівний вчепилася, сподіваючись, що козак проклятий на найближчій станції зійде.

І все ж таки… Вона чогось не пам’ятає!