Глава 5.1

Глава 5

Чула багато чого панночка Ержбет про таємне життя Потойбіччя — про волхвів і відунів, відьмаків і чаклунок, чарівників і знахарок, ворожок, громників і мольфарів... та хіба ж думала, що опиниться в компанії відьмачки?

Про те, куди Яніна Конопко поділася і коли повернеться — невідомо.

Паровоз так само мчав повз моторошні криві ялинки, які тяглися до вагонів, що пролітали поруч. І як її, панночку шляхетну, занесло в таку колотнечу? Знала б, що таке буде, сиділа б у Сосновці, за поріг маєтку не вийшла б.

Двері відчинилися — чаклунка повернулася, а з нею той самий пан, що стільки дивних речей панночці наговорив та цілуватися ліз. Ержбет спалахнула, але постаралася і виду не подати, що збентежена. Підняла голову гордовито — нехай бачить бешкетник, що шляхетна панночка ні увагою своєю, ні образами його не збентежить.

— Ти ніс не відгортай, — обсмикнула її чаклунка. — Нам вибиратися з цього зачарованого вагона треба, а пан Потоцький нам допомогти може, самій мені не впоратися, не знаю чого там трапилося і хто веде паровоз, але не на добро все це.

Пан тим часом дуже зручно розташувався навпроти Ержбет, гидко й мерзотно їй усміхаючись.

Панночка з подивом дивилася на Яніну — невже стара не бачить, що цей тип дуже підозрілий та не допоможе він їм, а тільки гірше зробить?

Сіла панночка, саквояжик до грудей притиснувши, насупилась. Виходу з ситуації не було.

— Паровоз я направив, панянки, — поважно сказав Іван Потоцький. — І йти він буде, куди мені треба.

І клацнув пальцями, посміхнувся криво.

Яніна Конопко здригнулася, злякані очі на козака скинувши. А панночка мовчазно встала і попрямувала до вмивальника, що між купе був розташований. Кран відчинила, побризкала прохолодною водою на обличчя, намагаючись заспокоїтися. Куди взагалі дивиться паровозна бригада?.. Але тут зашипіли ресори, вагон хитнувся й завмер.

Панночка несміливо виглянула у віконце — навпроти такий самий паровоз, тільки фарбований у синій відтінок. З будки їй відсалютував машиніст, а з відкритого віконця помахала якась вульгарна руда панянка… Як дати про себе знати, щоб зрозуміли, що її викрали?..

— Допоможіть! — закричала Ержбет відчайдушно, але тут рота їй затиснула рука чиясь, а в ніс ударив мерзотний запах — різкий, задушливий.

І все потемніло перед очима.

***

Свисток вирвав панночку із забуття. Вона підхопилася, ледь не звалившись з полички, вдарилася ліктем об стіл і почула тихий смішок. Повернулася, зашипівши від болю. У вікні пропливав... зелений паровоз, той самий, у який вона сідала на вокзалі Сосновця, до татуся в Нежинець прямуючи!

Миготіли білі плями обличь у вікнах, он і Яніна Копопко — кричить щось, зла, негарна… Але цієї миті вона чомусь для Ержбет милішою за всіх у цьому світі здалася.

Паровоз проторохтів рейками і зник у клубах білого диму. Тут і цей вагончик, у якому панночка прийшла до тями, рушив із шипінням. Ще п’ять свистків пролунало — довгих і протяжних, і паровоз помчав геть від невідомої станції.

— Отямилася! Пані Катаржина! Вона прокинулася! — почувся писклявий голос дивно вбраної дами — сукня яскрава, винного кольору, з пір’ям і блискучими візерунками на корсажі, з якого стирчить пишна квітка. Дивна така ця жіночка, бліда, ніби мукою присипала обличчя. А дивиться так, ніби панночка їй щось винна.

— Селено, дитинко, не кричи, — скривилася огрядна дама з червоними кучерями та яскраво нафарбованим обличчям.

Вона впливла в купе, весело дивлячись на панночку. Груди її колихалися, ледве прикриті мереживами, а корсаж на сукні мерехтів, прикрашений великим жовтим камінням.

Панночка лише здивувалася такому несмаку та саквояжик до себе підтягнула — порадівши, що він з нею залишився, — потім з презирством на дамочок подивилася, миттю зрозумівши, що вони не шляхта. І зовсім не панянки.

— Мене звуть пані Катаржина Марцихова, а ти тепер — моя гостя, — посміхнулася дамочка з рудими кучерями.

— Пані Каті, а ви Мар’яну на цю, чи що, обміняли? Не думаєте, що дуже гарна буде? — Кучерява голова іншої пані, прикрашена пір’ям, дрібно тремтіла чогось. Її володарка — кістлява й бліда дамочка — дуже мерзотна була, як панночці Ержбет здалося.

І зареготала та дама як кінь. Довге обличчя її з пухкими губами й великим носом було схоже на кінську морду, зазначила про себе панночка.

Та все ж… Яніни Конопко дуже не вистачає, вона б усіх зараз… І тут блискавкою думка промайнула — то може, стара й винна у всьому цьому? Інакше як би Ержбет тут опинилася — серед дівок цих? І хоч головну їхню панною кликали, одразу видно, яка вона панна...

— Я дочка воєводи, й татко шукатиме мене! — Панночка Ержбет губки підібрала, тріснувши своїм саквояжиком кістляву дамочку в оголене до непристойності плече. — І заберіть від мене свої брудні руки!

— Та нам шляхетна панночка дісталася! — реготнула та. — Пані Каті, а пан Козельський таких ніжних любить, він якраз перед від’їздом нашим казав, що аж надто нудно стало. Пропоную відправити до нього нашу кралю на перевиховання! Вже він її навчить манерам!

Про те, хто такий пан Козельський і як його веселять у закладах, де подібні дамочки служать, Ержбет приблизно здогадалася, й від переляку ледве серце в неї не вистрибнуло, як зрозуміла вона, до якої компанії потрапила.

Це ж її заміж ніхто не візьме, коли дізнаються, що вона з таким ось дамочками наодинці знаходилася!

— Куди ви мене везете? — верескливо крикнула вона, схоплюючись.

— У львівський лупанарій, дитинко, — посміхнулася пані Катаржина, склавши пухкі білі руки під пишними грудьми. — Скоро пересадка буде, тож ти намагайся не верещати та втекти не мрій, інакше ми швиденько з тобою розберемося. Дивись, що для тебе є…

І пані Катаржина, струснувши рудою шевелюрою, підняла довгі спідниці, показавши Ержбет витончений чорний пістоль, засунутий у панчоху.

Панночка сіла, з жахом дивлячись на дамочок, не знаючи, що їй тепер робити. А повз пропливали луки, й сонце золотило трави, а на душі в Ержбет згущалися сутінки.