Глава 4.2

— Хто тут був? — Яніна грізно на панночку подивилася, але та лише невинно віями хлопала й все ще прийти до тями не могла.

— Та пан якийсь... Не в собі він наче, — белькотіла Ержбет, прикриваючи губки хусткою, їй здавалося, всім видно ганьбу її, не приховати цього повік! Як же так вийшло? Хто з нею тепер одружиться?

— Стривай-но! — Яніна швидко шаль поправила й суворо на панночку глянула. — Нікуди не ходи, якщо хочеш цілою доїхати.

— Куди ж доїхати? — крикнула Ержбет відчайдушно, але стара вже зачинила за собою дверцята купе. Панночка на них кинулася, але, мабуть, зачарувала їх стара відьма, ніяк не піддавалися, хоч як билася Ержбет, хоч як смикала.

А Яніна тим часом поспішала коридорчиком з широкими віконцями, завішаними синіми шторами з ажурними рюшами. Вагон мчав повз заболочені ліси, і відьма раз у раз занепокоєно на них поглядала — вона все зачарувала, щоб на південь потрапити, а хто ж змінив дорогу?..

Мабуть, поряд сильний відьмак чарує.

Вагон трясло, погойдувало, Яніна раз у раз налітала на двері або перила, що йшли вздовж вікон. Нарешті дісталася до кінця тамбура, де стояв до неї спиною той самий пан, котрий нещодавно в купе їх вломився. Дивно — але пустував коридорчик, ніби полог невидимості накинутий був.

— Здогадалася-таки? — Пан обернувся до Яніни, скинув з себе морок — і тут вуса на його обличчі з’явилися, розріз очей подовжився, вилиці стали ширші, давній шрам на щоці зазміївся, немов шаблею хтось полоснув.

Стоїть пан, усміхається.

Відьма й охнула — Іван її перед нею, чаклун-характерник, який колись з життя її зник, наробивши лиха.

Яніна швидко пальцями клацнула, вигляд старої бабці з неї і злетів, наче лушпиння непотрібне. Перед козаком стояла чорноока пані, зла як чортиця та гарна, не дивлячись на те, що юність її давно пройшла. Щоки рум’яні, очі виблискують люттю… Кинулась на колишнього любаса, молотить кулачками по його грудях та лається, як торговка з ринку.

— А ти ж тать проклятий! Химородник!.. Заморочник! Пся кров! Стерво ти!.. Аби тебе носило попід небеса й гепнуло до землі. Най ті качка копнé!.. Кров би тебе нагла залляла, сучий ти сину!..

І ніби забула про те, що козаків-характерників сам чорт боїться... Браві молодці не гребували будь-яку зброю брати, могли й вовком перевернутись, одурманити, й кулю на льоту зловити, через стіну пройти, чути та бачити все, що на сім верст від них діється.

Що йому Яніна Конопко! Бусурмани й ляхи боялися таких, як він, мов вогню, величали урус-шайтанами! Але січовик лише вус крутонув та схопив відьму за руки.

— Ти, баба, не верещи, а послухай спочатку... Я ж за тобою повернувся! Життя без тебе нема! Люблю тебе до нестями.

Яніна й завмерла, не знаючи, що відповісти на таке нахабство.

— Я з мертвого царства повернувся, з пекла самого, а поки там тинявся, все мерзотно мені було, що так розлучилися ми гидко! — І стільки в його голосі було лестощів, стільки туги в погляді, що вмить розтанула чаклунка.

Чи, може, чарує він її?

Кажуть, зв’язуватися із характерниками собі дорожче. Але ніби туман Яніну огорнув, і вже не в вагоні біля віконця стоять вони... посеред дивної квітучої луки, й ромашки з жовтцями, мальви пишно цвітуть в зеленому морі трав, і пахне так солодко, так дивно... а очі в Івана Потоцького яскравіші за дорогоцінні камінці. Горять-палають синіми вогниками…

От змій він! І відсахнулася Яніна від нього, згадавши про злодійство, про крадіжку та про його зраду.

— Ти не мороч мене, окаянний!

Луг пропав, знову вагон гойдався.

— Пробачиш? Обіцяюсь все повернути! До кожного злотого!

— Тебе як у пекло хоч занесло? — насупилась Яніна, ухиляючись від його обіймів.

— Мені туди повернутися доведеться, — зітхнув він, — якщо не виконаю завдання одне, то навіки в котел чортів пірнати.

І щось здригнулося у чаклунці — любила вона цього стервеця колись, а кохання не минає за одну мить, і навіть образа не змогла почуття цього знищити.

— Як ти схитрувався уляпатися в це багно?

— Зустрічник мене наздогнав у степу після втечі від тебе... Завдання біса виконати я не зміг, ось Вихор мене й зв’язав обіцянкою в пекло повернутися. А ще… з панною моровою звів — ось їй і боржник я…

— Мене навіщо шукав? Чи випадкова наша зустріч?

І так захотілося раптом відьмі, щоб збрехав він. Щоб сказав — шукав я тебе, всі ці роки шукав...

— Я ж тепер радник козацького старшини, та тільки батько Хмель не дуже мене слухає, треба довести мені, що я вартий звання, на мене покладеного. Військо готується до походу на ляхів.

За цих слів Яніна Конопко скрикнула, долоні до лиця притиснувши.

Невже знову війна?

Начебто нещодавно минула завершилася, договір король польський з січовим отаманом та царем сусідньої держави уклав...  Але свавільна козацька громада, мабуть, знову чимось незадоволена була… хоча з такими сусідами чи будеш колись щасливим? Клятий цар московитів тільки чого вартий...

Але завжди січовики стояли за праве діло, ніколи чужого не займали, але й свого віддавати не хтіли.

— У батька нашого хутір розграбували... спалили все, за вітром пустили багатства його, сім’ю полонили, сестру взагалі... згинула сестра... — Іван погляд відвів, не бажаючи подробиці розповідати.

— То ти сестру його шукати вирушив? — здогадалася Яніна.

Чи бреше Іван?..

— Але сам не впораюся! А як дізнався, що їде до півдня найсильніша чарівниця ляшська, то одразу примчав! Допоможи мені по старій пам’яті, все ж таки любов у нас була... невже ти все забула? Я без тебе живу як живцем гнию… Адже знаю, що образив тебе, але невже не пробачиш? Невже серце твоє камінне стало?..

Як не загороджувала розум високою стіною Яніна, а все ж чаклунський туман проник у думки, закружляв, сповив медовою патокою чарівних слів... впала в обійми козака ляшка, й очі її наче засклило.

А по губам пана ковзнула зміїна посмішка.