Глава 4.1

Глава 4

Панночка Ержбет, коли сідала на паровоз до Нежинця, навіть не підозрювала, які сюрпризи їй готує життя. Чаклунку, що навпроти влаштувалась та пиріжки з малиною за обидві щоки уплітала, вже точно панночка не чекала в попутниках.

Яніна Конопко, яка вберегла панночку від розбишаки, що їхав в одному з ними вагоні, почала відмовчуватися, хоча Ержбет сама з нею розмови заводила.

— Я хочу знати, куди ми їдемо... — Ержбет нервово обмахувалася віялом з білого пір’ячка, розстебнувши пару ґудзичок на сукні. Вона вже пожалкувала, що вибрала в дорогу саме цей наряд, із закритим наглухо високим коміром і довгими вузькими рукавами з манжетами, прикрашеними тими ж ґудзиками з перламутру, які й по грудях йшли в два ряди. Добре хоч корсет не затягнула.

— Я б і сама на моря хтіла... — Чаклунка нарешті відволіклася від своїх пиріжків і зволила відповісти, але все одно питання про кінцеву ціль оминула, прийнялась балачками відволікати увагу панночки. — Але не вдалося мені усіх тут заморочити... Спочатку гарно все йшло… але якась… — Тут вона словом «курва» подавилася, зиркнувши на шляхетну панночку, яка, мабуть, ніколи такої лайки і не чула. — Якась… інша сила влізла. Є тут хтось сильніший за мене… Так що куди їдемо — про те невідомо. Аби доїхати…

І видно було, що цей факт Яніну Конопко чимало бентежить.

— Татко розлютиться! — капризно надула губки панночка.

Чаклунка лише скривилась та сплюнула, ніби знала пана Збразького та й думки була про нього не дуже гарної. Ледве стрималась, щоб не залаятись. Аж зуби зціпила й очами своїми чорними заблимала, мов та сова. А може, так і було, й відьма пана Збразького колись зустрічала — але панночці Ержбет це невідомо.

У купе з’явився запах мертвечини — різкий, гидкий, — Ержбет ледь не задихнулася, та й відьма довгим бородавчастим носом повела з невдоволенням.

— Це що за справи... бісові діти що роблять…

— Перепрошую, — з коридорчика протиснувся до них довгов’язий пан у чорному плащі з хутряним коміром і в шапці темно-зеленій. Обличчя у пана бліде було, ніби він сам — той мертвяк, від якого сморід по вагону пішов. Очі чорні, вузькі, як у турка, тонкі вусики над блідими губами здаються намальованими...

— Що там сталося? — Яніна Конопко хотіла було висунутися за двері, але непроханий гість зупинив її. — Тать проклятий, чого тут стовбичиш!

— Не варто пані туди ходити, — тихо сказав «тать проклятий» та посміхнувся, ніби хотів заспокоїти стару.

Але та лише пирхнула й все одно піднялася з сидіння, обтрусивши зі спідниці крихти від пирога. Скрутила якийсь знак пальцями, пробурмотіла щось тихенько та й... завмерла, коли пан цей незнайомий клацнув тонкими пальцями перед її обличчям.

— Перепрошую, — знову вибачився він, уважно дивлячись при цьому на панночку шляхетну, — але не можна їй туди, нічим добрим не скінчиться.

— А що трапилося? — Ержбет надушену хустинку до лиця піднесла, суворо на пана дивлячись. Здавалося, боятися треба — раптом розбійник він чи злодій, а їй чогось ні крапельки не було страшно. Чаклунку, супутницю свою, вона й того більше нещодавно боялася. А пан цей такий галантний був, ввічливий і поважний... може, він пояснить їй нарешті, куди цей паровоз їде й що взагалі відбувається?

— Мертвяки, панночко, — буденно сказав він, не звернувши уваги на її здивований погляд, кинутий у бік дверцят… Немов пан вважає цілком повсякденною річчю наявність у вагоні цих самих мертвяків. — І тому не варто вам і вашій… тітці?.. у коридорі з’являтися…

 — Не тітка вона мені, — безтурботно відповіла панночка, — так, супутниця. Я взагалі в третьому класі випадково опинилася, татко щось з квитками переплутав. А охоронець мій зник кудись, мабуть, втік… — і пошепки прибавила: — Стерво таке…

Почувши лайку з вуст такої шляхетної панночки, незнайомець тільки бровами повів, але зробив вигляд, що нічого такого не сталося.

— Тут, у вагоні цьому, ніхто просто так і випадково не з’являється... — загадково відповів пан і щільніше запахнув плащ, ніби змерз.

А панночка Ержбет теж раптом порив холодного вітру відчула, хоч вікно було добре зачинене й завішане шторкою. Здалось, ніби все в ній вистигло від дотику цього мороку. Зазирнула вона в очі пана незнайомого й здивувалася їхньому незвичайному світло-синьому кольору — наче тінь на снігу, наче первоцвіт весняний. Як так? Адже він був чорнооким? Що за мара така?..

Дивний погляд, із золотими іскрами, й мариться — потонути можна в цій безодні.

— Іван Потоцький, козацький воєвода, служу у самого батька Хмеля, а тутечки по службовим справам опинився... — сказав він, беручи панночку за руку й тильну сторону долоні цілуючи. — А вас як звати-величати? І куди прямуєте?

— Панночка Ержбет Збразька, до Нежинця їду. Там татко воєводою служить! — Вона руку вирвала, бо надто крижані пальці в пана виявилися. А від його цілунку завмерло в панночці все, ніби стоїть вона над прірвою.

Та й недоречно панночці шляхетній без супроводу з усілякими вояками вештатись! Якби татусь дізнався, що їй тут незнайомець ручки виціловує, — з сорому вона б згоріла. 

Пригод та моря більше не хотілося. Хотілося в Нежинець — хоч і казали, що місця там нечисті, лісовики та упирі не так лякали, як всі ці пригоди і чаклунка Яніна, що все ще стояла посеред купе ідолом поганським, витріщивши свої чорні очі й схопившись за дверцята.

— Не потрапите ви, панночко, до Нежинця, — тихо сказав Потоцький, потім різко за талію Ержбет обхопив, смикнув на себе і... поцілував.

Панночка до того ніколи ще не цілувалася і тому спочатку від несподіванки завмерла стовбуром, відчувши тверді губи з присмаком тютюну... потім розгубилася й обхопила пана за плечі, бо в неї підлога з-під ніг поплила. В голові запаморочилось, завертенилось в очах, здалося на мить, що панночка злетіла — й над купе цим, і над вагоном… Закрутив її чаклунський вихор, і коли Іван Потоцький відпустив Ержбет, відчула вона, як кров прилила до лиця й серце обірвалося.