Глава 3.3

У той самий час, як гудки тривожні мчали над потягом, пан один непоміченим сів у вагончик, який мав прямувати до морів, — і одразу пан цей зрозумів, що паровоз зачарований, що поробила то сильна чаклунка, бо навіть запаху не залишилося на стінах, обитих усередині дешевою деревиною. Пан тростиною своєю постукав по них, прислухаючись, потім роздумував довго, чи треба йому сили свої витрачати, але поглядом бісівським упіймав у фокус ту саму стареньку відьму, яка панночку шляхетну супроводжувала.

Диво яке, подумалося пану, чого це вони не першим класом їдуть? Вбрання у панночки — італійське, фіжми, оксамит, мереживо на манжетках, капелюх з пір’ям блискучим різнокольоровим. Гарна собою, лише надто худорлявенька.

Пан смаглявок любив, таких, щоб кров із молоком! Гарні, фігуристі щоб були, а ця — кістки та шкіра, по всьому глядячи, тримає ту свою худорлявість, як у шляхти заведено. Мовляв, пані має бути томною та виснаженою, під сонце потрапляти не заведено, зрідка коли доводилося побачити засмаглих серед панів — на селян бути схожими шляхетні не хтіли й тому береглися.

Якось пану розповідали, що від природи смагляві пані обличчя собі засобами отруйними мажуть — білила там свинцеві, ще якась гидота. Шкіра потім у них пухирями йде, червоніє, виразки та рани з’являються. Іноді й зовсім злазить шматками... але панянки все одно краси білошкірої своєї дотримуються.

Пан сплюнув на перон, його аж перекосило, як уявив таку красуню. Інша справа дівчата українські — щічки з ямочками, губки вишеньками, очі чарівними агатами чорніють, а шкіра бархатиста, ніжна, не зіпсована трунком свинцевим. Коси — що твій кулак, до колін дістають… Пан аж примружився.

Та ніколи про дівок хутірських думати.

Йому б завдання у пані морової, яка Смерті служить, виконати, та й добре, можна буде додому повертатися.

Знову згадалися злі чорні очі на трикутному обличчі. Гарна, бісова панянка!.. Шкода, що худорлява дуже. Й дивно ось що — навіщо їй стільки дівок із благородною кров’ю? Дівчат по Карпатських горах наловила б, ніхто не спитав би, куди поділися... Мольфарів боїться, чи що? Хоч і сильна вона — пан бачив в очах її вихори бісівські, звідти чорти дивляться, у світ просяться, та поки шляху їм немає, ворота міцно зачинені. Брама стоїть.

Ім’я пані він колись знав та забув — але розумів чудово, що не потрібне наразі воно йому, прокляте те знання.

Ходила морова панна завжди в зелених або червоних сукнях з пишними спідницями на старовинний манер — ніяких фіжм, ніяких подушечок, ніяких декольте. Рукави довгі на сукнях тих були, крилами вони майоріли, коли йшла панна, скріплені були вузькими мереживними манжетами. Плащі вона любила з каптурами, під якими й обличчя не розгледіти. А духмяніла вона... не парфумами, ні, як то було б звично від шляхетної пані… Духмяніла хвоєю сосновою, болотом моровим, журавлиною та суницями, вересом… а що найдивніше було, у поєднанні з цим відчувалися кориця та гіркота східних спецій.

Дивна вона була, панна та, в таку можна й закохатися, незважаючи на її худорлявість та вузькі плічка… Але пан знав — любити таку отруйну гадюку це як живцем себе в могилу звести чи в склепі замкнутись та й чекати, коли смерть за тобою з’явиться.

Не можна любити пітьму.

Не можна пекельних дівчат любити.

А це — така сама, відьма клята. Чортова донька.

Якщо під спідниці її пишні зазирнути, то мабуть, і хвіст знайдеться, і копита козлячі. Пан так і здригнувся, як уявив криві волосаті ноги та довгий хвіст, пухнастий на кінчику.

А чортів він зустрічав. Так що не проведеш його чарами чаклунськими. Не проведеш.

Потрібно завдання виконати, борг віддати — будь проклято той день, коли він приїхав у ці гори! — і ось тоді вже можна буде з чистою совістю до своїх повернутися. Завдання нескладним здавалося — одну шляхетну панночку доставити до перекупниці, а там уже бісова дівка сама, сказала, розбереться.

Ось хай і розбирається. І пан застрибнув у вагон, коридорчиком пройшовся та почав думати, як йому повернути паровоз цей туди, куди треба, щоб скоріше панночку до чортиці доставити. Та зрозуміти — хто з подорожуючих і є його ціль?

Чим швидше доставить він кралю ту до якоїсь там пані Катаржини, чим швидше борг свій поверне, тим швидше йому перестане маритись проклятуща чортяча донька. Ох і вкурлювала вона пана, не дивлячись на всю її красу! От щоб його підняло та гепнуло, та пір’я в роті поросло — і як він взагалі вліз в цю багнюку?.. Трясця його матері… дідько б її взяв, панну ту, де на його макітру впала… Вража дочка! Вилаявшись, пан пішов по вагону, виглядаючи стару відьму та дівчисько, яке з нею повинно було їхати.