Глава 3.2

Пані Катаржина Марцихова тільки диву давалася, що її чоловік знайшов в одній з дівчат — горянці Мар’яні. Галичина балувала поляків тихим і ситим життям, і лупанарій пані Катаржини приносив добрий дохід.

Але ось пан Зигмунд Гуерсток останніми роками зовсім розум втратив — завів собі дівку з низів, причому зустрів її якраз у тому самому кублі, яким пані Катаржина керувала.

І якби він пограв та залишив — може, й промовчала б пані, бо й у самої рильце в пушку бувало, вона дама видна, з вогненною шевелюрою, тілом пишним огрядним, не те що у цієї гуцулки — не так давно, мабуть, дівка з гір спустилася, а вже туди ж, пана чужого зваблювати.

Але не на ту нарвалась. Дівка гарна була, не могла не визнати пані, коси чорні, личко вузьке, з блискучими оченятами дивовижного темно-зеленого кольору, та ось худенька, кісточки всі перерахувати можна. От що її чоловік знайшов у цій горянці треклятій?

Нічого, у пані Катаржини план на все є. Ось і покликала вона дівку цю, Мар’янку, а ще помічницю свою — пані Селену — у подорож, на води.

Так пані Катаржина сказала. Мар’янка диву тільки давалася, чому її з собою взяли — хто ж вона така? Та ось суперечити господині не дозволено — миттю потрапиш з її будинку в зовсім поганий заклад, де не на перинах клієнта зустрічатимеш, а на солом’яному матраці. Тому й тремтіла від страху дівка, але мовчала.

Пан Зигмунд до того ж сказав: «Їдь сміливо, нічого не бійся, мабуть, Каті моя тебе на підвищення візьме, хоч і низького ти роду. Мабуть, хоче впізнати тебе краще».

Про те, що набридла йому дівка, мовчав, у вуса свої ріденькі посміхався, сподіваючись, що Каті люб’язна краще за нього розбереться з ситуацією незручною, не міг же він прийти до дружини та на коханку поскаржитися — мовляв, хочу кинути, а вона вчепилася в мене кігтями гострими, ніби кішка дика лісова, та й не випускає.

Ось і опинилися в одному купе три львівських дами — у вбраннях темних, кольорів винного та синього, у капелюхах з пір’ям, і сиділи вони за столиком та наливку сливову пили, кілька пляшечок котрої пані Катаржина з собою взяла, знаючи, що дорога попереду довга та нудна. Бо ж не до вод везли вони з подругою горянку Мар’яну, ох не до вод.

Їхав поїзд той у бік, що Диким Полем прозвано, там за таку кралю чимало золота дадуть. Можна було, звісно, ​​в самому містечку її сплавити — але пані Катаржина не знала, що в голові у чоловіка, як то викупить свою Мар’янку?

Про те, що думає невірний її, Катаржина не хтіла випитувати, раптом не те що треба почує. А пані дурепою не була — втратити свого Зигмунда не хотілося — хоч і собака він, а гарний, зараза, і золота зібрав досить-таки пристойно. Де вона потім такий гаманець знайде?

Летіли повз луги та ліси густі омріяні, галявини з килимами яскравих весняних квітів. Наливочка вже в голову вдарила, пані Катаржині весело було, радісно — перекупник її на станції чекає, безтурботна має бути поїздочка.

Їхали вони… як опівдні поїзд їх чомусь затримався — навпроти іншого вагона вже годину стояв, а у віконці Катаржина черниць роздивилася. Куди їхали — ясна річ. У Дике Поле світло віри своєї нести — таких горе-проповідників кістки по всьому степу потім знаходили, а вони все одно не залишали надії грубий народ — той, що жив у степах та на берегах Дніпра, — ощасливити.

Одна з монашок з таким сумом на пані подивилася, що в тієї серце стиснулося — хоч і незвична вона була когось жаліти. Але дівка видна, гарна, й чого пішла нареченою Христовою… може, насильно віддали, таке теж траплялось, коли посагу не було. Куди дівку-перестарку подіти, якщо не йдуть її сватать?

Не в заклад же, подібний до якого пані тримає? І ледве не розсміялася Катаржина, уявивши, що збирає по селах перезрілих дівчат, хто зайвим ротом у своїй родині став.

Потяг, в якому монашки їхали, йшов в той самий бік, куди й пані Катаржина дівку свою везла. Відставивши наливку, пані підвелась, пильно дивлячись на черниць, — бліді, якісь перелякані, сухі та кістляві — з осудом вирячилися вони на неї у своє віконце. Одна навіть перехрестилася. Тільки та, вродлива, губу прикусила і відвернулася — помітно було, що ледве не плаче.

Усміхнулася пані, подумавши, як було б добре, якби прямо зараз вдалося дівку свою збагрити — та тільки як пояснити їй, навіщо до монашок її тягнуть?

Хитнувся вагон, загудів протяжно, рушив... А Катаржина все дивилася на черниць, чиї обличчя ховалися в диму, — їхній вагон ще стояв.

І подумалося пані, не остання це зустріч, — там, де перекупник чекатиме, ще, може, перетнуться шляхи. Пані завжди відчувала, які жінки ласі будуть на її вмовляння — одна з монашок дуже дивно дивилася на неї, ніби їхати в степ з хрестом зовсім не було її волею.

Може, замість Мар’янки іншу дівку вдасться додому привезти?

Хто знає… Не цю черницю, то ще якусь…

Шляхи Господні, як то кажуть…