Глава 3.1

Старовинна вуличка, брукована камінням, привела шляхетного пана Козельського до керату — кінського млина, який стовбичив посеред площі на всю її ширину, лише збоку виднівсь вузький прохід, що вів до будинку для втіх. Для зручності шановних клієнтів — щоб вони не зустрічалися один з одним, — будинок мав два виходи, один з млина, інший зі стіни. Це була добротна двоповерхова кам’янка з бордовими гардинами на вікнах, завжди щільно заштореними, високим ґанком і мармуровими скульптурами та фонтанами посеред тихого саду.

Пан Козельський зайшов через перший вхід, з фронтонами та колонами — він знав, звичайно, що в будівлі є ще другі дверцята і вельмишановні відвідувачі більше їх люблять, адже там кущі густіше, та й не так помітні вони з вулиці... Але пан Козельський не бажав зустрічі з тими панами, які могли наразі залишати лупанарій, як ще звався в галицьких краях будинок терпимості, а візники та їхні зацікавлені погляди його не бентежили.

Пан поправив свою хутряну шапочку, перехопив тростину та постукав у важкі дубові двері набалдашником у вигляді вовчої морди. Вони тут і відчинилися, а до пана долинув терпкий аромат східних спецій, кави й солодких квіткових парфумів.

Бордель цей на сотні — невеликій частині міського кварталу — тримала пані Катаржина Марцихова, яка жила поряд, на Ринку, в будинку під номером сорок, на четвертому поверсі розкішного особняка в англійському стилі. Дама ця мала щасливе, проте бурхливе минуле. Дівоцтво її пройшло весело і вільно, заміж вона вийшла за консьєржа, але законний чоловік припав пані не до смаку, й вона послала його до біса — до речі, говорили, що він туди дійсно дійшов, але це вже зовсім інша історія, — а серце своє принесла на вівтар палкого кохання до пана Зигмунда Гуерстока, чий діяльний розум тут же віднайшов прибуткову робітку: проведення зустрічей панів і дам з товариства або доставку живого товару додому до шляхетних панів. Незабаром відкрився й сам лупанарій.

Подейкували про те, що хочуть запровадити закон про заборону таких будинків, та тільки поки це були тільки чутки. Місту було невигідно прикривати подібні заклади — адже скарбниця отримувала відчутний прибуток від цього непотребу.

Про даму цю, пані Катаржину, пан Козельський знав одне — шляхетним грошовим і не дуже панам вона щосили старалась вгодити. Дівчатка в її закладі були акуратні, милі й навіть освічені, світську бесіду з ними можна було підтримати та про політес поговорити. Але й коштували їхні послуги чимало. Щоправда, для не надто заможних клієнтів серед дівчат пані Катаржини бували й жінки з низів, а для знатних панів — панянки з вищого суспільства, які дозвілля своє оцінювали далеко не за гріш.

Пані Катаржина знала, що доходи від її закладу йдуть прямо до міської скарбниці, тому про долю свою не переймалася, адже завдяки її злотим у належному стані утримуються міські укріплення та деякі будівлі. Крім того, її лупанарій був концесійний, тобто такий, про який влада знала, дбала і навіть одного разу допомогла відбудуватися після міської пожежі.

Але цього разу відвідування будинку пані Катаржини радості пану Козельському не принесло. Й коли він залишав заклад, то вперше за багато років сумував. Подумавши, що причиною цього — старість, пан спустився сходами й вийшов на площу. А там і зустрів диво. Повз прогуркотів візочок, і в незавішеному віконці пан розгледів бліде личко й величезні гарні очі прекрасної темноволосої пані.

Серце пана Козельського забилося частіше, скипіла кров, захотілося наздогнати карету, розповісти панночці про свої раптові почуття. Мабуть, щось відбилося в його очах, бо незнайомка посміхнулася, а потім трохи грайливо поправила капелюшок і накинула вуаль на обличчя… Та хустинку білу впустила. Коні повезли візок далі, й пану Козельському залишилося лише сумно зітхати, дивлячись услід незнайомці, яка викрала його серце.

До пані Катаржини він більше — ні ногою. У всій Галичині немає дівчини прекраснішої, ніж та, яка стала солодким видінням, але як і де шукати її — пан Козельський не знав.

Він сумно подивився на вежу, в якій розташовувався міський арсенал, роздумуючи про те, як йому бути. Життя уявлялося тепер суцільним туманним сірим днем, у якому не з’явиться більше сонячний промінець.

Але зглянулася на пана Козельського гарна та панночка з таємничого візка, що у львівському тумані з’явився. Недарма свою хустку впустила... Аже тої ж днини в садибі міській чекав пана гість з далеких земель — у свитці червоній, шапці каракулевій, при шаблі кривій та пістолях... Вусатий і поважний, сидів козак запорізький у вітальні, зневажливо оглядаючи зелені шпалери із сріблястими трояндами та меблі червоного дерева.

От як виклав пану Козельському свою справу козак, так одразу той своєї значущості сповнився і прийнявся з радістю чекати зустрічі з загадковою панною, чиє личко файне побачив цього фатального ранку. Закарбувалось воно в його серці. Й не міг він думати більше про жодну панночку!..

Хто знає, як би доля його склалася, не стрінь він на вулицях Львова цю дивну льолю?..