Глава 2.2

Спочатку панночка тому неймовірно зраділа, спідниці пишні підібрала, схопила саквояжик свій та до дверей кинулася... Але не встигла й кроку далі ступити, як зіткнулася з чорнявим чоловіком, розбійним на вигляд — рваний шрам через все обличчя, лютий погляд риб’ячих очей, з одягу — шаровари турецькі та дивного вигляду сорочка з тасьмочками, на грудях розв’язана, і амулетів купа висить, агати там, сердолік, мішечки якісь полотняні.

Відсахнулася панночка з вереском, сховалась у своєму купе й двері зачинила. Розгублено на сплячу відьму подивилася, роздумуючи, чи не розбудити.

Відьма з її пиріжками здавалася вже не такою небезпечною, як той тать, що хитаючись шкрібся по вагону й смердів сивухою та тютюном. І таких бравих молодців може бути у цьому вагоні чимало… Але де її охоронець? Куди подівся?..

І чому перестало діяти чаклунство? Панночка останні кілька годин майже не пам’ятала, як не намагалася згадати. Спала, мабуть... За вікном вже не пуща зеленіла, а степ ковильним маревом розстилався, ніби сріблясте море билося хвилями і тріпотіло від найменшого подиху вітерця. Величезна куля золотавого сонця хилилася до горизонту, і здається, паровоз прямував вже на схід… Схід?.. Панночка злякано скрикнула, але тут же затиснула собі рота долонею, ніби злякалась, що бабця почує, — ще не вирішила Ержбет, чи варто будити відьму.

Схід — це ж Дике Поле, це Січ Запорізька!

Тепер зрозуміло, звідки у вагоні цей розбійник з ятаганом — половина тих земель під царською рукою, а правити там посаджений козацький гетьман, якого ще батьком Хмелем кличуть, — людина темна, загадкова... Татко казав, з чортом козак той сивуху п’є.

А ось інша половина, Диким Полем прозвана, під Османською Імперією, з нею король польський ворогує, оскільки уклав договір з царем, з яким батько Хмель якраз  також про щось там домовився... заплутано все з цими політесами, але одне ясно — на сході лячно!

Шляхетній панночці там робити взагалі нічого!

Занесло так занесло…

Панночка ледь сльози стримувала — хто ж знав, що тільки сяде вона в паровоз цей триклятий, так з нею така біда трапиться, спочатку відьма її викрала й зачарувала, що ні з ким і поговорити Ержбет не змогла та про допомогу попросити, потім паровоз не туди поїхав... Проклятуща відьма! Морок навела!

— Що ж ти!.. Пся кров!.. — прокинулась стара баба й потерла очі, ввернула ще одне міцне слівце, яке панночці чути раніше не доводилося.

Панночка очі й відвела, від сорому почервонівши.

— І як це мене вдарило так? — Бабця прислухалася, знову залаялася, але помітила, що її полонянка мало не плаче — губи надуті, очі блищать. Один карий, інший зелений — як трава болотяна.

— Мене тепер у Стамбул продаду-у-уть! —  промовила тужливо панночка. — Не хочу я в гаре-ем до султана!..

— Та хто ж тебе в гарем віддає? — Яніна Конопко сплюнула сердито. — Потрібна ти тому султанові… В нього таких дівчат... як колосся в полі.

— Татко казав, що козаки всіх у полон беруть і продають турка-а-ам… — не могла зупинитися панночка, схлипуючи вже й розмазуючи сльози по щоках. Плакала вона негарно — очі та носик, мабуть, почервоніли. — А я не хочу до турків! Я до татка їхала-а-а!

Відьма прислухалася до шуму, що долинав з перону, — за туманом майже нічого не було видно, та й люди здавалися згустками тіней, що ковзають за вікном. Розібратися, що за полустанок, Яніна не змогла. Нахмурилася, швидко пожитки свої зібрала.

— Сиділа б вдома... біди б не знала... — продовжувала ридма ридати панночка, випустивши з рук саквояжик.

— Ой, якщо й попадеш в гарем, чого плакати? Будеш павою ходити серед пальм у мармуровому палаці, чим тобі султан поганий — багатий, кажуть, не дуже й старий! — надумала пожартувати стара. Але побачивши, що панночка ще дужче заголосила, пошкодувала. — Гаразд, гаразд, не вбивайся ти так, не попадеш до османів. Ти мені самій потрібна… До того ж поки доберешся ти до тієї турецької корони, три рази проклянуть, два рази отруять. Тяжкий той шлях — не потрібен він тобі... Ми з тобою й без будь-яких корон жити будемо, не помремо!

«Я їй самій потрібна!.. Їй-то я навіщо?..» — подумала панночка Ержбет і все ж таки притихла. А що робити — окрім старої відьми, довіритися нема кому. Охоронця де шукати? Втік він, чи що?..

— Речі зібрала?

Панночка кивнула — вона їх і не розбирала. А якщо й забудеться щось — нічого страшного, скринька з матусиними коштовностями та мішечком зі злотими завжди поруч.

— Я ж не знала, що тут розбійники з’являться... — пробурчала стара, наче вибачаючись.

Панночка знову кивнула.

— Пішли, бідолашна моя, приїхали ми, здається. По вагону тільки йти будеш — щоб тобі не говорили, мовчи, дивись у підлогу. Навіть не смій піднімати очей! Зрозуміла? Тут чарівник сильніше за мене знайшовся... Не знаю, чи зможу стримати проклятущого!

— Зрозуміла… — прошепотіла Ержбет, міцно перехопивши саквояжик, і почула, що відьма відчиняє двері. Пішла за нею в напівтемряву вагона — вже сутінки настали, поки вони з Яніною балакали... Панночка обережно йшла, дивлячись на потертий червоний килимок, який глушив кроки.

Дзвін склянок, п’яна лайка — але ніхто не кричить до неї, ніхто не тягне нікуди. І на тому спасибі.

— Не бійся, що-небудь придумаємо, — сказала стара, але раптом зрозуміла, що вийти з вагона не може.

Полог стоїть. Брама чарівна.

І світиться зеленим маревом, іскриться болотяними вогнями.
 

І що тепер робити — на невідомому полустанку, у вагоні, який на нову колію ступив? І не подобається шлях цей Яніні Конопко, ох і не подобається…

Назад у купе поверталися чи не бігом, і панночка, притискаючи до грудей саквояжик свій, ледве сльози стримувала — ось тільки не вистачає бути вкраденою бусурманами! Що за життя настало — то чаклунка, то таті-лиходії…

Тільки коли Яніна дверцята купе за ними зачинила та замочком клацнула, панночка трохи заспокоїлася.