Глава 2.1

Паровоз стрілою мчав, ліси і луги летіли за віконцями та майоріли то зарості шипшини, то сива тирса, шовкова трава, то криві дерева та дикі чагарники, то смереки зеленіли, гострими маківками пронизуючи синє небо, мов спицями… Останнім часом, щоправда, частіше гущавина та хащі відкривалися погляду шляхетної панночки.

Вона нудьгувала, прикриваючи обличчя хустинкою, бо сусідство старої Яніни Конопко дратувало неймовірно. Запах кислої капусти й старого ганчір’я, запах попелу та кісток спалених йшов від старої відьми — тільки так її й називала про себе панночка. Згадувала злим тихим словом і татуся любого — як він міг купити квиток не в перший клас, де позолочені світильники та витончені столики з мереживними скатертинками... а сюди ось, де доводиться таке сусідство терпіти? До того ж кудись подівся її охоронець, трясця його матері.

Коли панночка виглянула, щоб його покликати, — виявилось, купе для слуг порожнє.

А на станцію Нежинець, де панотець службу несе государеву, ще довго їхати...

Панночка насупилась, дивлячись на лісові нетрі, повз які мчав вагон, — коли татко їй писав про дорогу, що попереду лежить, не казав він, що пуща буде така величезна. Тому Ержбет рішуче підвелася, щоб відправитись до провідника — най пояснить їй, коли вже станція прибуття! І чому вони їдуть проклятими хащами!

— Сядьте, панночко, не треба нікуди ходити … — почувся голос старої відьми.

Ержбет уваги на її слова не звернула — ще вказуватиме їй хто! Потім голову підвела, спідницю підхопивши, щоб не надто забруднити поділ, та й рішуче відчинила дверцята купе. Після дивного довгого сну панночка була немов в тумані... голова й боліла, й крутилась… темрява підступна намагалась підкрастися до панночки, схопити її пазурами своїми… забрати у світ примарний.

І тут тютюном смердючим понесло, немов хтось у тамбурі палив, ось же гидота яка! Тому Ержбет вирішила, що таткові довго вибачатися доведеться за цю поїздку — можна декілька нових суконь вимагати оксамитових та гарнітур яхонтовий, про який Ержбет вже рік мріє.

Бабця за панночкою не пішла — то й добре, а то здавалося, що намагається відьма ця за нею стежити. З самого початку, з Сосновця ще, як тільки у вагон сіли, не відстає вона від Ержбет, розмови дивні заводить, казки якісь згадує, шепоче щось собі під носа. Навіжена.

Панночка її майже не слухає, нецікаво, їй би якнайшвидше до Нежинця дістатися, а потім і додому або на води, де двір государів влітку відпочиває, там бали будуть розкішні, там можна знайти собі нового нареченого, якщо принц за цей час одружиться... Тут панночка збилася з думок. Зупинилася навіть посеред вагона, насупившись. А чи так їй потрібен цей наречений?

Посаг у неї гарний, якщо з розумом розпорядитися грошима татусевими, то можна безбідно жити до старості.

Не хотілося насправді панночці Ержбет заміж, але вперше вона про те замислилась. Невчасно як ці думки з’явилися... Дива дивні коються — паровоз цей незрозуміло як їде… лісами дикими... Ще відьма ця… Яніна Конопко...

Відьма дратувала панночку неймовірно, та тільки Ержбет не розуміла — чи тому, що бабця ця проста селючка, чи ще чомусь… немає значення. Та біси б узяли ту стару, як вона зустрілася, так і затьмарилося в думках — ніколи раніше панночка Ержбет ні про які подорожі не мріяла, жила собі як вся шляхта живе — бали та виїзди, прогулянки по міським садам і затишним вуличкам...

Ержбет далі пішла, але коли дісталася кінця вагона, провідника в купе не побачила — довелося повертатися. Дивно, було усюди пусто — як тоді, коли охоронця вона шукала.

До себе збентежена панночка зайшла чи не з полегшенням — від бабці хоч тютюном не несло, та й то добре.

Та й запах капусти з ганчір’ям зник — травами гіркими повіяло... Бересклетом і полином. Дурманом — квіткою чорною, що в густих болотистих лісах розпускається… а ще — ягодами вовчими отруйними.

— Пий відвар, дитинко… пий… — запропонувала стара, підсунувши до панночки підсклянник з напоєм, над яким зміями сірими димок кружляв. Візерунками складався — ніби то чари якісь були...

— Дякую, — холодно відповіла Ержбет, і хоч страшнувато було пити цей напій, проте рука її сама до нього потяглася, і перший ковток опік губи гіркотою м’яти та меліси.

— Ми до моря їдемо! — раптом видала Конопко, примружилась, на панночку дивлячись та свій відвар сьорбаючи, цукром закушуючи. — Коли хочеш подивитися на кораблі іноземні, то можемо з’їздити до пристані. Там скелі сірі... галька різнокольорова. Ти ж про це давно мріяла…  ось мрії та й здійсняться...

— До якого ще моря? — злякалася Ержбет, але злість її чомусь пройшла — мабуть, не треба було відвар цей пити, підсипала відьма стара щось. — Я до  татуся їду!

— Не на той паровоз ти сіла, панночко, — загадково відповіла Яніна Конопко, а коли Ержбет підвелася, щоб знову відправитись на пошуки провідника, схопила її за пишні спідниці. — Сиди вже, нічим він не допоможе тобі. Не бачить він тебе. І ніхто не бачить… І ти нікого не побачиш… Але добре все буде, вір мені!

— Що ти кажеш таке, стара? — Обуренню панночки меж не було. — Як це — не бачить? Мара я, чи що? Як мене можна не бачити?

— Не мара, не нежить... просто вийшло так, що просили тебе відвезти до моря, там чекатиме на тебе... — Стара зам’ялася, ніби не знаючи, що сказати. — Людина одна чекатиме. От і вирішила я приховати тебе від чужих поглядів, щоб ніхто не знав, куди ти поїхала з Сосновця… Назад не повернешся все одно, можна й розповісти тобі все… майже все.

— Ви мене викрали! — Ержбет спідниці свої з рук старої відьми вирвала, сіла на своє місце, широко відкривши перелякані очі. Відчула, що тремтіти починає — начебто холодом повіяло, лютою стужею. — Для кого ви мене викрали? Хто ця людина? Він хоче таємно одружитися зі мною, щоб посаг отримати?.. Не мовчіть же, кажіть!

— Ні, заміж ніхто тебе не буде неволити, — засміялася стара, і чорні очі її на мить стали наче озерцями до безодні. — Але всьому свій час, дізнаєшся хто це, як на місці будемо… Жінка там на тебе одна чекатиме. Жінка, для якої ти — цілий світ.