Глава 1

Хирляве деревце у дерев’яній тріснутій діжці раз за разом намагалося схопити оксамитову сукню шляхетної панночки Ержбет Збразької, поки чекала вона свій паровоз на станції Сосновцю та мріяла про безхмарне й щасливе майбутнє.

Сілезьке воєводство квітучим було та величним, багатим на густі ліси та мінеральні джерела, самоцвітні шахти та заводи, не шастали по його містечкам та селищам злі духи або мари з Потойбіччя, не бувало там розбою та пограбувань, а кордони добре та щільно охоронялися від підступних ворогів та чаклунства темного.

І шляхетна панночка безтурботно жила собі в розкішному маєтку на тихій та файній вулиці під назвою Воєводська. Танцювала на банкетах у Сілезькому палаці, приймала залицяння принца Станіслава Войцехівського й вже готувалася приміряти весільний вінець, як раптом татко попросив її приїхати до нього погостювати. А оскільки пан Збразький останніми роками жив у сусідньому воєводстві — служба у нього нелегка була, куди скажуть, туди й треба їхати, — та й донечку любу бачив дуже зрідка, то відмовити Ержбет ніяк не могла.

Тому і повинна була явитися у терміновому порядку та найближчим часом. Так наказав воєвода. Навіть квитки заздалегідь купив.

Панночка Ержбет зітхала сумно, споглядаючи на людей, що скупчились на пероні. Більшість з них одягнені були в шалі селянські, прості сорочки та плащики пошарпані, без хутра або атласного підбою. Не місце такій панночці елегантній, як вона, у натовпі цьому… Але татусь — ось дивина! — квиток чомусь надіслав не на перший клас, як належить, а у вагон нижчого рівня. Охоронець поруч стовбичив та мовчав з кам’яним обличчям, очима своїми скляними по сторонам зиркаючи. З цим кремезним і мовчазним велетнем панночка шляхетна нічого не боялась, але все одно найближчі часи у вагоні здавались їй важким випробуванням.

Ержбет скривилася, ніби лимон відкусила чи журавлини об’їлася, обличчя її при цьому стало й зовсім негарним — губки надулися, немов у риби, яку на берег викинули, щоки жевріють, як завжди, коли вона хвилюється чи переймається чимось, обличчя, певно, червоними плямами вкрилось…

Панночка завжди розуміла, що не красуня, — худорлява та занизька, ще й очі різні — одне око каре, темне як небо нічне, інше — зелене, немов котяче, з жовтими цятками на райдужці… З дитинства глузували з панночки, частіше за спиною, звісно, бо батечка воєводу боялись… але інколи, бувало, що й «клятою нявкою» називали через ці очі!.. Й те, що до неї сам принц залицявся — диво, та й годі.

Ні, не диво, саму себе виправила вона — то її статус та гроші допомогли такого залицяльника знайти. Якби не знав принц, хто її батько та скільки дає за нею заводів та маєтків, то навіть не подивився б в її сторону.

І ось панотець, замість того, щоб посаг їй віддати та до вівтаря повести, від останнього нареченого відсилає! Та ще якого нареченого!.. Панночка ледь не розревілася від розпачу та образи на весь білий світ, але ж тоді ніс опухне та ще й очі почервоніють, ніби не спала цілу вічність. І за що їй таке горе! Ось панночка Розумовська — подруга Ержбет — може плакати досхочу, й нічого, тільки красивіше стає.

Зітхнула ще раз Ержбет, позвала носія, щоб допоміг з валізками її охоронцю, та й спустилася на перон — паровоз до станції Нежинець оголосили.

Поки йшла до вагону, все намагалась пригадати, що взагалі чула про містечко це — здається, все та ж панночка Розумовська казала, що там чаклунські ліси та болота непролазні, для нечистих та відьом — вільний край.

І пропасниці, й нявки, й лісовики, й вовкулаки — кого тільки на околицях містечка того не водиться. Блуд ходить по лісу та по роздоріжжю, плутає стежки-доріжки… Водять танці колесом білолиці дівки файні, під ногами їх трава не мнеться, парубків полюбляють вони у гущавину закликати… Наче й мари там збираються на свої нічні полювання, щоб потім літати понад світом темною ніччю та красти людські сновидіння…

Танцює в лісі Чугайстер, кружить біля чаклунської варти, чекає на подорожнього... Літає дикий Вихор, що живе в Чорній скелі… Чорти колобродять, русалки в річках спокою нікому не дають…

Але казки то.

Дивні та моторошні — але казки.

А в казки панночка шляхетна давно не вірить... На мить щось промайнуло в думках — мороком, туманом... Наче опинилась Ержбет в темному лісі. Але мара швидко минула — знову стоїть панночка посеред натовпу, люди навкруги.

Брама у Потойбіччя давно закрилась, і чаклуни та відьми міцно її тримають.

Так їй панотець казав. Тому не буде вірити панночка шляхетна у всіляке базікання та слухати балачки.

Тільки що це воєвода надумав собі? Відправляти доньку світ за очі?.. Навіщо Ержбет їхати в місця такі згубні? Ще й залицяльника шляхетного втрачати! Міг би батечко й сам до маєтку приїхати!..

Тим часом пар, що від вагонів йшов, огорнув все димною хмарою, і панночка не одразу зрозуміла, що з нею поряд йде хтось, лише човгання неприємне почула. Але навіть не повернулася, щоб подивитись, хто там за спиною, адже чого їй боятися, та ще й у супроводі свого огрядного та дужого охоронця! Та ще й посеред Сосновцю, де гвардійці щокроку.

— Ти чого це придумала в таку далечінь та сама? — Хрипкий голос, схожий на відьомський, налякав Ержбет, але вона й оком не зморгнула. — Чи, може, допомогти шляхетній панночці?

Лише саквояжик до себе ближче шляхетна панночка притиснула, щоб не вкрав ніхто, — документи там були та скринька матінки з камінчиками та прикрасами, єдина згадка про пані Збразьку, яка щезла багато років тому та донечку сиротою полишила. Скриньку цю Ержбет завжди з собою брала. Це їй ще пощастило, що батечко наново не одружився, за мачухою хто знає, яке життя було б…

Нікому не потрібні чужі діти, це панночка добре розуміла — була в неї одна подруга колись… Мачуха дівчину зовсім загнала, навіть у світ нещасну не вивела, мабуть, і заміж вже віддають за нелюба…

Крок Ержбет прискорила, вагон свій побачивши.

Обернулася, перш ніж увійти, а за нею слідом старцюга човгає — і як так швидко поруч опинилася? Кудлата, в хустці вицвілій, в сукні простенькій темно-червоній, кожусі дірявому заячому.