Розділ 10

Розділ 10

Зрадники посміхаються прямо вам у очі. Але посміхайтеся їм у відповідь своєю найкращою посмішкою.

Анна літала у хмарах.

Легко.

Безтурботно.

Наче життя нарешті вирішило вибачитися перед нею за всі ті місяці сліз, очікувань, мовчання та незрозумілих стосунків.

Робота приносила задоволення. Навчання йшло напрочуд легко. Друзі були поруч. А найголовніше — у її житті знову був Остап.

Тільки тепер він був іншим.

Теплішим.

Уважнішим.

Живішим.

І Анна, сидячи за робочим столом, мрійливо посміхнулася.

У голові знову виникли спогади про ту ніч.

Про те, як він дивився на неї.

Як питав, чи все добре.

Як тримав її за руку.

Як вранці вона прокинулася поруч із ним і кілька секунд просто лежала, боячись поворухнутися.

Наче все це могло зникнути.

Наче вона прокинеться — і знову побачить холодні повідомлення, довгі паузи та того Остапа, якого постійно потрібно було витягувати на емоції.

Але ні.

Цього разу все було по-справжньому.

Принаймні так думала Анна.

Її телефон завібрував.

Остап ❤️

Від одного лише його імені вона посміхнулася.

— Ну все, пропала наша Аня, — засміялася колега.

— Чого це?

— Ти вже хвилин п’ять дивишся в телефон і посміхаєшся, як людина, яка виграла мільйон.

Анна опустила очі.

— Може, я і виграла.

— Ой, все ясно. Кохання.

— Можливо…

Вона відкрила повідомлення.

«Доброго ранку, панночко. Як ти?»

Серце одразу стало таким теплим.

Раніше вона могла чекати від нього на це повідомлення цілий день.

А зараз він написав сам.

Першим.

— «Добре. А ти?»

Відповідь прийшла майже одразу.

— «Вже краще, бо ти відповіла.»

Анна закусила губу, стримуючи усмішку.

— «Ой, який милий.»

— «Звикай.»

— «До чого?»

— «До того, що я тепер буду тебе діставати.»

Анна тихо засміялася.

— «Тільки не пропадай потім на три дні.»

Повідомлення прочитане.

Кілька секунд.

Хвилина.

Ще хвилина.

Анна відчула, як усмішка трохи зникла.

«Ну ось. Знову я починаю накручувати себе».

Телефон знову завібрував.

— «Не пропаду. Обіцяю.»

І вона знову повірила.

Бо дуже хотіла вірити.

Анна не знала, що щастя іноді буває дуже небезпечним.

Особливо тоді, коли ти нарешті розслабляєшся.

Коли перестаєш перевіряти.

Перестаєш боятися.

Коли дивишся людині в очі й навіть не припускаєш, що вона може щось від тебе приховувати.

Того дня Анна була щаслива.

По-справжньому.

Вона йшла вулицею, слухала музику, усміхалася незнайомим людям і думала лише про одне:

«Нарешті все налагодилося».

Вона ще не знала, наскільки сильно помилялася.

Бо поки Анна згадувала ніч з Остапом і мрійливо посміхалася…

десь зовсім поруч уже ховалася правда.

Правда, яка дуже скоро змусить її стерти цю усмішку з обличчя.

Вечір повільно опускався на місто.

Анна вийшла на прогулянку майже безцільно. Хотілося пройтися, провітрити голову, послухати музику й просто насолодитися тим дивним відчуттям спокою, яке останнім часом нарешті оселилося всередині.

Вона йшла знайомою вулицею, коли раптом побачила його.

Остап.

Анна зупинилася.

Він стояв трохи далі, біля дороги, щось перевіряючи в телефоні.

А в руці…

Квіти.

Величезний, неймовірно красивий букет.

Червоні й білі троянди, перев’язані темною стрічкою.

Анна мимоволі посміхнулася.

— Боже… — тихо прошепотіла вона.

На секунду їй навіть здалося, що він прийшов до неї.

Можливо, вирішив зробити сюрприз.

Можливо, хотів побачити її.

Можливо…

Але Остап рушив з місця.

І пішов зовсім не в бік її під’їзду.

Анна нахмурилася.

Вона дивилася йому вслід.

Раз.

Другий.

Третій.

— А куди ти, Остапе?..

Вона зробила кілька кроків за ним.

Потім зупинилася.

У голові одразу почалася боротьба.

«Не йди».

«Це його життя».

«Ти ж йому довіряєш».

«А якщо це просто квіти комусь із рідних?»

«А якщо дівчині?»

Остання думка вдарила найсильніше.

Анна відчула, як усередині все неприємно стиснулося.

Вона подивилася на його спину, яка поступово віддалялася.

І тоді в голові з’явилося одне-єдине питання.

А що, якщо прослідкувати?

Анна дістала телефон.

Відкрила чат.

Остап був онлайн.

Вона могла просто написати:

«Ти де?»

Але не написала.

Палець завис над клавіатурою.

— Та ні…

Вона видихнула.

— Я ж не божевільна.

Остап завернув за ріг.

Анна постояла ще кілька секунд.

Потім…

Пішла за ним.

Не близько.

Так, щоб він її не помітив.

Спочатку вона сама з себе сміялася.

«Оце я детектив».

Але чим далі вони йшли, тим сильніше билося її серце.

Остап ішов упевнено, ніби точно знав, куди прямує.

А потім дістав телефон.

Комусь написав.

Анна зупинилася за деревом.

Через кілька секунд він усміхнувся, читаючи відповідь.

І ця усмішка була не тією, яку Анна бачила останніми днями.

Вона була іншою.

Знайомою.

Надто теплою.

Надто особистою.

Анна перестала усміхатися.

Остап знову пішов.

Вона рушила за ним.

Ще один поворот.

Ще кілька метрів.

І попереду показався невеликий затишний ресторан.

Остап зупинився біля входу.

Подивився на годинник.

Потім на двері.

Анна завмерла навпроти, ховаючись за припаркованою машиною.

Серце калатало так сильно, що їй здавалося — його чути на всю вулицю.