Розділ 8

Іноді достатньо одного танцю, щоб зрозуміти власні почуття.

Клуб жив своїм життям.

Музика змінювалася одна за одною.

Хтось уже танцював, хтось сидів біля бару, а хтось голосно сміявся над історіями, які завтра пам'ятатимуть лише наполовину.

Анна стояла біля барної стійки, розглядаючи меню.

— Що будеш пити? — почувся знайомий голос.

Вона обернулася.

Остап.

— Не знаю... Мохіто, мабуть.

— Один мохіто, будь ласка, — звернувся він до бармена.

— Не треба було...

— Дозволь хоч сьогодні.

Анна лише усміхнулася.

— Дякую.

Запанувала тиша.

Та вже не така важка, як раніше.

— Гарно виглядаєш, — тихо сказав Остап.

Анна навіть розгубилася.

— Це комплімент?

— А я хіба часто їх роблю?

— Майже ніколи.

— Значить... треба виправлятися.

Вона не стримала усмішки.

Саме в цей момент до них підійшов Денис.

— О, ось ви де! А ми вас уже шукаємо.

Він дружньо поклав руку Анні на плече.

— Ходімо, усі збираються на танцпол.

Остап машинально перевів погляд на його руку.

Усередині знову все стиснулося.

— Ідіть, — коротко відповів він.

Анна уважно подивилася на нього.

— А ти?

— Не люблю танцювати.

— Брехня, — усміхнулася вона. — Пам'ятаєш, як ти казав, що в дитинстві ходив на танці?

Остап тихо засміявся.

— Пам'ятаєш...

— Пам'ятаю.

Денис усміхнувся.

— То ходімо всі разом.

— Я пас, — відповів Остап.

Анна вже зробила кілька кроків до танцполу, але раптом зупинилася.

Обернулася.

Подивилася прямо в очі Остапові.

І простягнула йому руку.

— Один танець.

Усього один.

Він мовчав.

Навколо гучно грала музика.

Друзі вже танцювали.

— Бо якщо не підеш зараз... потім усе життя шкодуватимеш, — тихо сказала Анна.

Остап подивився на її простягнуту руку.

Потім — у її очі.

І зрозумів, що найбільше боїться не танцю.

Він боявся втратити дівчину, яка зараз стояла перед ним.

Повільно...

Він вклав свою долоню в її.

І десь збоку Денис мовчки спостерігав за цією сценою.

Він усміхнувся.

Ніби саме в ту мить зрозумів те, чого не хотіла визнавати сама Анна.

Попри всі образи, усі сварки, мовчання й невизначеність...

Коли вона дивилася на Остапа, її очі світилися зовсім інакше.

Музика стала тихішою.

Наче весь клуб на мить зник.

Існували лише вони двоє.

Анна дивилася Остапові просто в очі.

Вона вже давно не ховала своїх почуттів.

Лише боялася, що вони знову залишаться без відповіді.

Вона зробила крок ближче.

Ледь помітно стиснула його долоню.

— Знаєш... — тихо почала вона.

Остап мовчки дивився на неї.

— Я так довго намагалася бути сильною.

Робила вигляд, що мені байдуже.

Що я впораюся.

Що твоє мовчання мене більше не ранить...

Вона сумно всміхнулася.

— Але я брехала.

Її голос трохи затремтів.

— Я тебе люблю...

Усього три слова.

Сказані майже пошепки.

Та для Остапа вони прозвучали гучніше за музику, що лунала навколо.

Він завмер.

Ніби світ перестав рухатися.

— Любила тоді...

Люблю зараз...

І, мабуть, ще довго любитиму.

Навіть коли страшенно злюся на тебе.

Навіть коли хочу піти.

Навіть коли кажу собі, що досить.

Бо серцю не накажеш.

В очах Анни заблищали сльози.

— Я не прошу тебе відповідати тим самим...

Не прошу обіцяти майбутнє.

Я просто більше не хотіла мовчати.

Остап повільно підняв руку й ніжно прибрав пасмо волосся з її обличчя.

Він дивився на неї так, ніби вперше по-справжньому побачив.

І вперше зрозумів, скільки всього вона пережила заради нього.