Розділ 7

Ревнощі говорять голосніше, ніж зізнання в коханні.

Суботній вечір настав швидше, ніж Анна встигла морально до нього підготуватися.

Біля кафе її вже чекав Денис.

Побачивши Анну, він широко усміхнувся.

— Панночко!

— Привіт!

Не встигла вона нічого сказати, як Денис міцно обійняв її.

По-дружньому.

Щиро.

— Я вже думав, що ти передумаєш.

— Обіцяла ж.

— Ну тоді вечір офіційно врятований.

Анна засміялася.

— Ти драматизуєш.

— Зате красиво.

Вони зайшли до кафе, де вже сиділи друзі.

Лунали жарти, дзвеніли келихи, усі говорили одночасно.

Анна почувалася легко.

Вона сміялася так, ніби останніх кількох місяців узагалі не існувало.

Та в один момент її погляд випадково ковзнув до входу.

І серце пропустило удар.

До кафе зайшов Остап.

Не сам.

Зі своїми друзями.

Він ще не помічав Анну.

— Щось сталося? — запитав Денис.

— Та… ні…

Але було вже пізно.

Остап підняв очі.

Їхні погляди зустрілися.

На мить увесь шум навколо ніби зник.

Він перевів погляд на Дениса, який саме нахилився до Анни, жартуючи про щось.

Посмішка на обличчі Остапа повільно зникла.

— Це… твій знайомий? — тихо запитав Денис, помітивши, куди дивиться Анна.

— Так…

— Привітатися хочеш?

— Не знаю…

Саме в цю мить Остап пройшов повз їхній столик.

— Привіт, — стримано сказав він.

— Привіт, — відповіла Анна.

Запала коротка тиша.

— Гарного вечора, — кинув Остап і пішов до свого столика.

Денис подивився вслід.

— Це він?

Анна лише кивнула.

— Тепер розумію…

— Що саме?

— Чому твої очі іноді такі сумні.

Анна нічого не відповіла.

За сусіднім столиком Остап удавав, що уважно слухає друзів.

Але погляд раз у раз повертався до Анни.

Він бачив, як вона сміється.

Як Денис підливає їй сік у келих.

Як вони жартують.

І щоразу всередині щось неприємно стискалося.

Один із друзів Остапа штовхнув його ліктем.

— Ти сьогодні якийсь не тут.

— Та все нормально.

— Нормально? Ти вже хвилин десять дивишся в один бік.

Остап мовчки зробив ковток напою.

— Це твоя знайома?

Він ще раз глянув на Анну.

Саме в цей момент Денис знову легко обійняв її, вітаючи ще одного друга, що приєднався до компанії.

Остап міцніше стиснув склянку.

— Так… знайома.

— Просто знайома? — усміхнувся його товариш.

Остап не відповів.

Бо вперше за довгий час відчув те, чого не хотів визнавати навіть перед собою.

Ревнощі.

І раптом думка про те, що хтось інший може зробити Анну щасливою, виявилася значно болючішою, ніж він міг уявити.

Остап удавав, що уважно слухає друзів.

Кивав.

Іноді навіть усміхався.

Але думками був зовсім не з ними.

Його погляд знову й знову повертався до столика, де сиділа Анна.

Вона сміялася.

По-справжньому.

Так, як давно не сміялася поруч із ним.

І це боліло.

Достобіса боліло.

— Остапе, ти нас узагалі чуєш? — засміявся один із друзів.

— А? Так… звісно.

— Та кого ти обманюєш? Уже хвилин двадцять дивишся в один бік.

Остап мовчки зробив ковток вина.

— Це твоя дівчина?

Він глянув на Анну.

Саме в цей момент Денис щось весело сказав, а вона, сміючись, легенько вдарила його в плече.

Остап так сильно стиснув келих, що побіліли пальці.

— Ні…

— Не схоже на “ні”, — усміхнувся друг.

Остап лише пирхнув.

— Просто знайома.

— А ревнуєш ти теж усіх своїх знайомих?

Запанувала тиша.

Він не відповів.

Бо відповідь була надто очевидною.

Його дратувало все.

Як Денис дивився на Анну.

Як уважно її слухав.

Як смішив її.

Як без жодного сорому міг її обійняти.

«Якого біса він її обіймає?..»

У голові одна за одною народжувалися думки.

«Вона ж казала, що йде з друзями…»

«То це він?»

«Чому вона так усміхається?»

«Вона ж так давно не усміхалася зі мною…»

Ревнощі повільно стискали груди.

Логіка шепотіла:

«Ти не маєш права злитися. Ви навіть не разом.»

А серце майже кричало:

«Вона моя…»

І саме це лякало Остапа найбільше.

Бо лише зараз він зрозумів, наскільки боїться її втратити.

Денис знову поклав руку Анні на плече, нахилившись, щоб щось сказати.

Остап різко відвів погляд.

— Я зараз, — коротко кинув він друзям.

— Куди?

— Подихати.

Він вийшов із кафе, голосно грюкнувши дверима.

Прохолодне вечірнє повітря мало б його заспокоїти.

Не допомогло.

Він дістав телефон.

Відкрив чат з Анною.

Почав друкувати.

«Хто це?»

Стер.

«Тобі весело?»

Стер.

«Ви разом?»

Знову стер.

Остап важко видихнув і сховав телефон у кишеню.

Він злився.

На Дениса.

На себе.

На те, що не наважився сказати Анні про свої почуття раніше.

І найбільше — на думку, що хтось інший може подарувати їй те тепло, якого вона так довго чекала від нього.

Остап ще кілька хвилин стояв надворі.

Прохолодне повітря трохи освіжало голову, але всередині все одно кипіло.

«Та що зі мною?..»

Він же сам казав, що не готовий до серйозних стосунків.

Сам віддалявся.

Сам пропадав у роботі.

А тепер не міг спокійно дивитися, як Анна сміється поруч з іншим чоловіком.

Він дістав телефон.

Відкрив їхній чат.

Довго дивився на екран.

Пальці зависли над клавіатурою.

«Не пиши.»

«Напиши.»

«Не втручайся.»

«Втруться, поки не пізно.»