Розділ 5

Буденність іноді вбиває.

Після зустрічі з Денисом Анна знову повернулася до звичного життя.

Ранок.

Робота.

Кава.

Повідомлення.

Сон.

І так по колу.

Усе було спокійно.

Навіть занадто спокійно.

Вона більше не плакала.

Не сварилася з Остапом.

Не влаштовувала сцен.

Але й не почувалася щасливою.

Буденність непомітно затягувала її в себе.

Кожен день був схожий на попередній.

Наче хтось натиснув кнопку «повтор».

Анна сиділа за робочим столом, дивилася у вікно й ловила себе на дивній думці.

«Невже так і має виглядати життя?»

Її душа не була створена для тиші.

Вона потребувала емоцій.

Щирого сміху.

Несподіваних дзвінків.

Обіймів без причини.

Поїздок, про які домовляються за десять хвилин до виїзду.

Вона потребувала життя.

Бо людина не може дихати лише спокоєм.

Іноді їй потрібен адреналін.

Позитивний.

Такий, від якого серце починає битися швидше, а на обличчі сама собою з’являється усмішка.

Увечері Остап написав.

— Як день?

Анна подивилася на повідомлення.

«Нормально», — хотіла написати вона.

Але стерла.

— Звичайний.

— Втомилася?

— Трохи.

— Відпочинь.

— Добре.

І на цьому розмова закінчилася.

Анна поклала телефон поруч.

«Невже це все?..»

Колись вони могли говорити годинами.

Обговорювати дурниці.

Сміятися.

Ділитися найменшими дрібницями.

А тепер їхні діалоги стали схожими на службове листування.

— Як справи?

— Добре.

— Як робота?

— Нормально.

— Добраніч.

— Добраніч.

Вона важко зітхнула.

Не тому, що Остап став поганою людиною.

А тому, що між ними майже не залишилося життя.

І саме тоді Анна зрозуміла одну просту річ.

Іноді кохання не закінчується.

Воно просто повільно засинає.

А разом із ним засинають емоції, розмови й відчуття, що ти для когось — цілий світ.

А Аня так хотіла бути чиїмось світом.

Не центром Всесвіту.

Не єдиною людиною.

Просто тією, про яку згадують серед робочого дня.

Якій пишуть не тому, що «треба», а тому, що скучили.

Тією, з ким хочеться розділити хороші новини, важкий день і безглузді жарти.

Вона мріяла не про ідеальне кохання.

Вона мріяла відчувати себе потрібною.

Телефон тихо завібрував.

Анна машинально взяла його до рук.

Telegram.

Денис:

«Перевір WhatsApp 😉»

— Що він уже вигадав?.. — усміхнулася вона.

Відкривши WhatsApp, Анна побачила нову групу.

«Наші 🤍»

Учасники один за одним почали надсилати повідомлення.

Денис:
— Народ, усіх знайшов! Пропоную наступної суботи зібратися. Спочатку кафе, потім клуб. Як вам?

Марта:
— Я зааа!

Ігор:
— Якщо без роботи викличуть — буду.

Софія:
— Сто років нікого не бачила, я йду!

Через кілька секунд Денис написав ще одне повідомлення.

Денис:
— Анно, навіть не думай відмовлятися. Ти обіцяла. 😄

Анна усміхнулася.

І вперше за довгий час ця усмішка була щирою.

Вона швидко надрукувала:

Анна:
— Добре, добре. Буду. 😅

Майже миттєво прилетіла відповідь.

Денис:
— Оце вже інша справа. Побачиш, буде весело.

Анна відклала телефон.

У грудях з’явилося давно забуте відчуття.

Передчуття.

Вона чекала цієї зустрічі.

Не тому, що хотіла втекти від Остапа.

А тому, що хотіла хоча б на один вечір втекти від буденності.

І, можливо…

Трохи від самої себе.

І вона на секунду стала щасливою.

Такою щасливою, як бувають діти, коли чекають на свято.

На її обличчі з’явилася усмішка.

Справжня.

Не вимушена.

Не та, якою вона останнім часом прикривала втому й розчарування.

А та, що народжується сама собою.

«Нарешті щось зміниться», — промайнуло в її голові.

Попереду був цілий тиждень очікування.

І вперше за довгий час вона чекала не повідомлення від Остапа.

Вона чекала моменту, коли знову зможе просто жити, сміятися й не думати про те, чому хтось не відповів або відповів занадто сухо.

Іноді для щастя потрібно зовсім небагато.

Лише маленька надія, що попереду на тебе чекає щось хороше.