Розділ 4

І от панночка Анночка зустрілася з Денисом.

Вечір видався напрочуд теплим.

Денис уже чекав її біля невеличкого кафе.

— Ти, як завжди, на дві хвилини запізнилася, — усміхнувся він.

— Це називається жіноча пунктуальність.

— А-а, тоді претензій не маю.

Вони засміялися й зайшли всередину.

Замовили вечерю.

Потім келих білого вина.

Розмова текла сама собою.

Ніхто не змушував нікого говорити.

Не потрібно було вигадувати теми чи витягувати слова.

— Пам’ятаєш, як у п’ятому класі ти штовхнула мене в калюжу? — раптом запитав Денис.

Анна розсміялася.

— Неправда! Це ти сам упав!

— Ага, звісно. А ти потім ще хвилин десять сміялася.

— Бо це було смішно.

— Жорстока ти жінка.

— Дуже.

Вони знову засміялися.

Офіціант приніс вечерю.

— Смачного, — сказав Денис, піднімаючи келих.

— І тобі.

Келихи тихенько дзенькнули.

Вино було легким.

Розмова — ще легшою.

Вони згадували дитинство, школу, кумедні історії, розповідали, що змінилося за ці роки.

— А ти майже не змінилася, — сказав Денис.

— Та годі.

— Серйозно. Тільки очі стали сумнішими.

Анна на секунду замовкла.

— Є таке…

— Хтось образив?

Вона усміхнулася.

— Давай не сьогодні.

— Добре. Як скажеш.

І Денис більше не ставив жодних запитань.

Він просто перевів розмову на іншу тему.

Саме це найбільше здивувало Анну.

Він не тиснув.

Не випитував.

Не змушував пояснювати.

Просто був поруч.

І цього виявилося достатньо.

Анна дивилася, як Денис щось захоплено розповідає, жестикулює, сміється, дивиться їй прямо в очі.

І раптом у голові промайнула думка, від якої їй стало трохи боляче.

«Блін… От би Остап був таким самим…»

Таким легким.

Таким уважним.

Таким живим.

Вона одразу ж прогнала цю думку.

«Ні… Не можна їх порівнювати.»

Але серце вже встигло це зробити.

І від цього стало ще сумніше.

Денис помітив, що вона раптом замовкла.

— Гей, панночко, де ти знову літаєш?

Анна усміхнулася й похитала головою.

— Та так… задумалася.

— Сподіваюся, не про роботу?

— Ні.

— Уже добре. Значить, вечір врятований.

Вона засміялася.

Щиро.

Так, як не сміялася вже дуже давно.

І сама не помітила, як уперше за довгий час провела вечір, не перевіряючи телефон кожні п’ять хвилин.

Вечір добігав кінця.

Вони повільно йшли нічними вулицями, не поспішаючи прощатися.

Літній вітер був теплим, а місто — напрочуд тихим.

— Давай я проведу тебе додому, — сказав Денис.

— Та я й сама дійду.

— Знаю. Але мені так спокійніше.

Анна лише усміхнулася.

— Добре. Не сперечатимуся.

Вони йшли поруч, згадуючи дитинство.

— Пам’ятаєш, як ми будували халабуду біля річки? — засміявся Денис.

— Та пам’ятаю. А потім нас обох шукали батьки.

— А ми сиділи й їли зелені яблука.

— Які були такі кислі, що аж щелепу зводило.

Обоє розсміялися.

Біля будинку Анна зупинилася.

— Дякую за сьогодні.

— Це тобі дякую. Давно так душевно не проводив вечір.

Запанувала коротка тиша.

Потім Денис раптом усміхнувся.

— Слухай, а давай наступного тижня зберемо наших? Хто де зараз є. Посидимо, а потім махнемо в клуб.

— У клуб? — здивувалася Анна.

— А що? Ми вже настільки старі?

— Та ні… Просто я сто років там не була.

— От і чудово. Буде привід згадати молодість.

— Нам по двадцять, Денис.

— От бачиш. Саме час починати казати, що раніше було краще.

Анна засміялася.

— Добре. Я згодна.

— Домовилися?

— Домовилися.

Денис простягнув їй мізинець.

— Закріпимо?

— Ти серйозно?

— Абсолютно.

Анна зачепила його мізинець своїм.

— Ну все, тепер дороги назад немає.

— От і чудово.

Він легко обійняв її.

— Гарної ночі, панночко.

— І тобі, Денисе.

Вона зачекала, поки він піде, і лише тоді зайшла до під’їзду.

Піднімаючись сходами, Анна раптом зрозуміла, що весь вечір майже не думала про Остапа.

Не чекала повідомлення.

Не перевіряла телефон щохвилини.

Вона просто жила.

«Може… життя й справді починає налагоджуватися?» — подумала Анна, усміхаючись сама до себе.

Вона ще не знала, що іноді саме в той момент, коли здається, ніби все стає на свої місця, доля готує новий поворот.