Розділ 3

Жінка у гніві іноді страшніша за атомну бомбу.

Після тієї зустрічі Анна буквально літала у хмарах.

Їй здавалося, що вони нарешті знайшли одне одного.

Остап знову став уважнішим. Частіше писав, цікавився, як минув її день, бажав доброї ночі.

Анна розквітала.

Уперше за довгий час вона перестала шукати прихований сенс у кожному його повідомленні.

Здавалося, життя нарешті стало на свої місця.

Але щастя любило приходити до неї ненадовго.

Одного вечора вони сиділи в машині після прогулянки.

Остап виглядав виснаженим.

— Ти сьогодні якийсь мовчазний, — тихо сказала Анна.

— Та... День був важкий.

Вона лише кивнула.

Запанувала тиша.

І раптом Остап, сам того не усвідомлюючи, сказав:

— До речі... моя колишня теж постійно казала, що я занадто багато працюю.

Анна завмерла.

— Твоя... хто?

— Колишня.

Він вимовив це абсолютно спокійно.

Наче сказав щось буденне.

— А навіщо ти зараз про неї згадав? — уже холодніше запитала Анна.

Остап знизав плечима.

— Просто згадав. До слова.

— До слова?

— Ну так.

Анна відвела погляд у вікно.

Усередині щось неприємно стиснулося.

— Вона була гарною?

Остап тихо засміявся.

— Ти зараз серйозно?

— Я поставила просте питання.

— Гарною.

Анна мовчала.

— Але це було давно, — швидко додав він. — Це вже давно закінчилося.

— Тоді чому ти про неї думаєш?

— Я не думаю про неї. Просто сплив спогад.

Анна усміхнулася.

Дуже дивною усмішкою.

Такою, після якої чоловікам зазвичай стає тривожно.

— Ань...

— Що?

— Ти образилася?

— Ні.

Остап знав.

Коли жінка відповідає «ні» саме таким тоном, це майже ніколи не означає «ні».

А Анна вже відчувала, як десь усередині повільно висмикують чеку з гранати.

Вона ще мовчала.

Але це мовчання було набагато небезпечнішим за будь-який скандал.

Анна лише глибоко вдихнула.

Усередині все вирувало, але зовні вона залишалася напрочуд спокійною.

Вона подивилася на Остапа й ледь усміхнулася.

— Дякую... за чесність.

— Ти не злишся? — невпевнено запитав він.

— Не знаю, — чесно відповіла Анна. — Просто... дякую, що сказав.

Остап уважно дивився на неї, ніби намагався зрозуміти, що вона зараз відчуває.

— Аню...

— Все добре, справді.

Вона знала, що бреше.

Вони ще кілька хвилин говорили про якісь дрібниці. Про погоду. Про роботу. Про плани на вихідні.

Наче тієї незручної розмови взагалі не було.

Потім Анна подивилася на годинник.

— Мені вже час.

— Напишеш, як дійдеш?

Вона кивнула.

— Напишу.

Остап обійняв її на прощання.

Анна відповіла на обійми, але цього разу вони вже не зігрівали так, як раніше.

— Бувай.

— Бувай.

Дорогою додому вона думала лише про одне:

«Навіщо ти взагалі про неї заговорив?..»

Життя любить дивувати.

Особливо тоді, коли цього зовсім не чекаєш.

Наступного ранку Анна поспішала на роботу. В одній руці — кава, в іншій — телефон. Як завжди, думками вона була десь далеко.

І саме тому врізалася в когось на повному ходу.

— Ой, вибачте!

— Ань?

Вона підняла голову.

— Денис?!

Перед нею стояв високий хлопець із широкою усмішкою.

Вона не бачила його років п'ять.

— Та ну, не може бути! — засміялася Анна. — Ти звідки взявся?