Розділ 2

Жінки щасливі тоді, коли отримують бажане. І не завжди це долари чи євро. Найчастіше — це увага від коханої людини.

Після тієї розмови Остап не зник.

Навпаки.

Він вибачився.

Для когось це було б лише одне слово.

Для Анни — цілий Всесвіт.

Вона дивилася на екран телефона й усміхалася, як дитина, якій щойно подарували омріяну іграшку.

— Вибач. Я справді не хотів зробити тобі боляче.

Анна перечитала повідомлення ще раз.

— Я просто дуже втомився. Робота висмоктує всі сили. Це не через тебе.

Вона відчула, як образа, яку носила в собі кілька тижнів, почала повільно танути.

— То ти не злишся на мене? — несміливо написала вона.

Через кілька хвилин прийшла відповідь.

— Ні, дурненька. Просто мені зараз дуже важко.

Анна мимоволі усміхнулася.

«Дурненька».

Одне слово.

Але саме його їй так не вистачало.

— Я просто сумувала за тобою...

— Знаю.

— Дуже...

— Знаю.

— І що тепер?

Остап кілька хвилин нічого не відповідав.

Потім на екрані з'явилося коротке повідомлення.

— Давай просто спробуємо без сварок.

Анна навіть не задумалася.

— Добре.

У ту мить вона була готова погодитися майже на все.

Піти за ним хоч на край світу.

Бо іноді людині, яка довго мерзла, достатньо одного промінчика тепла, щоб знову повірити, ніби весна вже настала.

І саме це було найбільшою слабкістю Анни.

Їй вистачало зовсім трохи уваги, щоб знову повірити, що цього разу все буде інакше.

Потім була зустріч.

Довгоочікувана.

Анна хвилювалася так, ніби йшла на перше побачення.

Щойно вони побачилися, Остап мовчки підійшов до неї й міцно обійняв.

Саме так, як їй було потрібно.

Без зайвих слів.

У тих обіймах було більше, ніж у сотнях повідомлень.

Анна відчула дивний душевний спокій. Наче весь світ на кілька хвилин перестав існувати. Наче всі переживання, образи й безсонні ночі розчинилися в одному дотику.

Їй здавалося, що вона злетіла кудись високо-високо.

Остап теж був іншим.

Лагіднішим.

Ніжнішим.

Він дивився на неї так уважно, ніби хотів запам'ятати кожну рису її обличчя.

Анна не витримала цього погляду.

Опустила очі, злегка почервоніла й тихо запитала:

— У мене щось на носі?

Остап лише м'яко посміхнувся.

— Ні.

— Тоді чому ти так дивишся?

Він на кілька секунд замовк.

— Бо ти дуже гарна.

Анна відчула, як її щоки стали ще гарячішими.

Вона усміхнулася й легенько штовхнула його в плече.

— Дурний...

А в голові промайнула лише одна думка:

«От би цей момент ніколи не закінчувався».