Розділ 1

Жінки потребують уваги.

Анна була ніжною. Настільки ніжною, що реальність часто здавалася їй надто жорстокою. Вона не любила холод, байдужість і невизначеність. Найбільше вона боялася залишитися сам на сам зі своїми думками.

Остап був її повною протилежністю.

Він жив у реальному світі: робота, справи, дедлайни, втома. Але іноді надовго зникав у власних думках. У такі моменти він ніби існував поруч, але водночас був десь дуже далеко. До нього можна було написати, подзвонити чи навіть сидіти поряд — однаково здавалося, що він перебуває у світі, куди ніхто не має доступу.

Аня звикла до такого Остапа.

Принаймні їй так здавалося.

Вона навчилася чекати відповіді годинами. Навчилася не ображатися на короткі повідомлення. Навчилася вмовляти себе, що він просто втомився.

Та є одна річ, до якої вона так і не змогла звикнути.

Відчуття, ніби людина, яка була для неї всім, поступово ставала чужою.

Це страшно.

Ні, не просто страшно.

Мега страшно.

Наче хтось повільно відриває шматок від твого серця, а ти нічого не можеш із цим зробити.

Збоку могло здатися, що Аня готова покохати будь-кого, хто подарує їй трохи уваги. Але це було не так.

Вона закохалася не в будь-кого.

Вона закохалася в того Остапа, який колись існував.

У хлопця, який умів щиро сміятися, міг годинами розмовляти ні про що і водночас про все. Який знаходив для неї час навіть у найважчі дні. Який був для неї ковтком свіжого повітря, тихою гаванню, бальзамом на душу.

Саме в такого Остапа вона закохалася.

Та одного дня щось змінилося.

Ніхто не знав, коли саме.

Ніхто не помітив тієї миті, коли теплі повідомлення стали короткими відповідями, довгі розмови перетворилися на мовчання, а людина, яка колись зігрівала її серце, стала холодною, наче зимовий вітер.

І тоді все пішло до дупи.

Анна розгубилася.

Спочатку вона ставилася до всього з розумінням. Переконувала себе, що в кожної людини бувають важкі періоди. Що робота виснажує. Що не можна вимагати від людини більше, ніж вона зараз може дати.

Вона чекала.

День.

Другий.

Тиждень.

Ще один.

Але терпіння не безмежне.

І одного дня в її душі ніби зірвало чеку.

Вона більше не хотіла мовчати.

— Мені тебе мало.

Лише три слова.

Без докорів. Без істерик. Без маніпуляцій.

Просто правда.

Остап відповів не одразу.

— Вибач. Зараз у мене робота, купа справ. Я справді дуже втомлений. Розумію, чому ти так почуваєшся. Мені шкода, що тобі через це боляче.

Аня прочитала повідомлення й повірила.

Принаймні тоді.

Бо найстрашніше було не те, що він працював.

Найстрашніше — що його пояснення було логічним.

А її біль від цього не ставав меншим.