Панна Дощу (2004)

На дворі місяць жовтень. Золотоволоса осінь грається опалим листям, кружляючи його у повітрі, перегортаючи з місця на місце, підіймаючи і знову кидаючи ним об землю.

Як осінь листям, так інколи доля безжально грається з нашими почуттями, то підіймаючи, то кидаючи їх об гранітні плити жорстокості та байдужості.

Похмуре сіре небо вкрите важкими хмарами. Вітер шмагає землю холодним дощем. А на серці висить важкий нездоланний камінь. Біль втрати і провини. Цей дощ ще більше ятрить і так незагоєні рани…

А почалось усе кілька місяців тому.

То був теплий сонячний травневий день. Разом з другом ми повертались з роботи.

- Спекотно! Давай купимо чогось холодненького – запропонував Сергій.

- Згода. – Ми саме проходили повз невеличку крамницю і тому одразу ж попрямували до дверей. Тільки-но двері відчинились, продзвенів дзвіночок і продавщиця поглянула в наш бік. Це була юна вродлива дівчина. У неї було довге золотаве волосся, старанно зачесане та зібране золотистою приколкою у вигляді троянди. Ніжні тоненькі уста були акуратно пофарбовані, а під ними красувались дві маленькі родимки. Блакитні очі з великими пишними віями так і пронизували наскрізь своєю чистотою та неповторністю. А ласкава і цілком невимушена усмішка здавалась справжнім дивом.

- Чогось бажаєте? – цей голос прозвучав, неначе забута, але доволі близька і бажана серцю, мелодія.

- Т-так, - якось розгублено чи не впевнено відповів я, і одразу поспішив виправитись, - так, чогось холодненького не знайдеться?

- Звичайно, он там стоїть холодильник, вибирайте, що бажаєте.

Я поглянув на холодильник, а потім на Сергія. Він, здавалося, завмер на місці. Його погляд був спрямований на дівчину і неначе поглинав її. Мабуть, це помітила й прекрасна незнайомка, тому що якось ніяково посміхнулася і зашарілась.

Я підійшов до холодильника, дістав дві пляшки з лимонадом та пиво, і знову повернувся до прилавка.

- З Вас - три сімдесят.

- Ось, будь ласка, - розрахувавшись, ми вийшли з крамниці. – Гарненька.

- Юлія.

- Що? – здивувався я.

- Я пообіцяв завтра завітати.

- Але коли?..

- Поки ти стояв біля холодильника. До речі, де моє пиво?

- Тримай, - я відкоркував лимонад і зробив кілька ковтків. Вона ще й досі стояла в мене перед очима, але поряд йшов друг, тому я одразу прогнав її зі своєї голови. Було якось дивно і навіть моторошно. В голові вертілись десятки думок. Я шукав теми для розмови, але мені це не вдалось, тому ми йшли мовчки. Мовчки й розійшлись, кожен своєю дорогою.

Як довго інколи тягнеться час, коли чогось очікуєш. І як швидко він спливає, коли так потрібен.

Я не міг дочекатись ранку наступного дня, а потім – закінчення роботи, щоб знову побачити її. Та було ще одне „але”. І це „але” весело крокувало поряд зі мною. Сергій. Він був моїм найкращим товаришем та другом. Ми разом ходили до школи, сиділи за однією партою. Разом робили, або ж не робили уроки. Бешкетували і, відповідно, бували покараними. Ми все ділили порівну: біль та радість, смуток та щастя. Одного разу Сергій навіть врятував мені життя. Це сталося в класі сьомому. Ми повертались зі школи і поспішали на трамвайну зупинку. Мабуть, саме тому я й не помітив, коли зелене світло змінилось червоним, та зійшов з тротуару. Сергій був обачнішим. Він помітив, що я вийшов на дорогу і, схопивши мене за комір, потяг назад. Саме в цей час попри нас промчав автомобіль. Згадавши все це, я зрозумів, що не можу зрадити нашої дружби, не можу зрадити Сергія, ставши на його шляху.

Ми переступили поріг крамниці. Двоє чи троє чоловіків стояли у черзі. Сергій теж підійшов до гурту й весело привітався. Я ж знову пішов до холодильника. Поступово черга зникла, Сергій залишився з Юлею на одинці. Згодом підійшов і я.

- До речі, це мій друг Євген, - відрекомендував мене Сергій.

- Дуже приємно, - вона посміхнулась.

- А це – Юля.

- Привіт, взаємно. - Я поставив на прилавок обраний мною товар.

- З Вас - шість гривень тридцять п’ять копійок.

- Ось, будь ласка.

- Євгене, як ти дивишся на те, щоб завітати сьогодні до „Срібного Тритона”?

„Срібний Тритон” був нашим улюбленим місцем відпочинку – досить популярний диско-бар в сусідньому кварталі.

- Згода.

- До того ж Юлія обіцяє прийти з подругою. Правда ж?

- Звичайно, - Юлія посміхнулась, - ми обов’язково прийдемо.

- О восьмій біля входу, як домовились.

- Ну, все, ходімо, - я вийшов з крамниці, а в слід за мною вийшов і Сергій. – А ти часу не гаєш. Здається, в твої руки потрапила ще одна вільна пташка.

Сергій хитро посміхнувся. Він знав собі ціну: йому було 22, він мав світле волосся, сірі очі, тонкий рівний ніс, високий зріст і натреноване тіло (ми досить часто відвідували спортивні зали). Не одна дівчина потрапляла в його обійми, та залишалась там не більше тижня. Так, у мого товариша є й деякі недоліки, одним із яких є непостійність у відносинах з дівчатами. І все ж таки, я сподівався, що рано чи пізно Сергій знайде ту, котра його вже не відпустить. Час йшов. Одні дівчата з’являлись, інші – зникали, а він як був бешкетником, так ним і залишився.