【9】

— Після тієї поїздки два тижні сигналізація на дачі не спрацьовувала, тому Сонях вирішив, що квартирантка виселилася, і зосередився на роботі та розвагах у Києві, — сказала Емілія.

— Мені справді необхідно знати це все про Соняха? Про його пересування, розваги й кількість цеглин, які він виколупав з тієї руїни? — запитав Фабіан, демонструючи, що ця інформація йому малоцікава.

— Я не знаю, що насправді необхідно, тому переказую все, що дізналася від Макса, а він розповів, що Саня серйозно зайнявся пошуком інформації про маєток Остен-Сакенів, однак її виявилося мізерно мало, і тоді, за Максовою порадою, він найняв краєзнавця, але той знайшов не набагато більше за нього, — Емілія посунула до себе чашку з капучино й глипнула на брата спідлоба.

— Може, це й на краще: мене не цікавлять історії життя моїх дуже далеких родичів, — Фабіан стримано посміхнувся.

— Даремно: їхні історії цікаві, і вони займали високі посади при царському дворі.

— Можливо, але мені вистачає розповідей про пригоди моїх безпосередніх предків.

Емілія увімкнула телефон, щось у ньому поклацала й попередила, підглядаючи на екран:

— Вибач, дивитимуся у телефон, щоб нічого не пропустити. Так от, про маєток... Землі, на яких він збудований, були подаровані в 1805 році тодішньому дійсному таємному раднику імператора графу Карлу фон дер Остен-Сакен. Після його смерті майно успадкував його син — камергер Іван Карлович. Я не знаю, що це значить, — Емілія питально поглянула на брата.

— Посадова особа при дворі. Початкове значення — ключник. Згодом, ключ перетворився на символ привілейованого доступу до покоїв монарха.

— Чим він відрізняється від камердинера?

— Камердинер — це слуга у покоях, а камергер — довірена особа.

— Ясно. Так от. Саме Іван збудував той цегляний будинок. Помер він у 1853 році, і все майно успадкував його син — генерал-майор Карл Іванович фон дер Остен-Сакен, — повільно проговорила Емілія, намагаючись правильно вимовити і звання, і ім’я.

— Якщо читатимеш мені лекції, то не так монотонно, добре?

— Це не лекція, а нотатки, — буркнула Емілія.

— Добре, продовжуй.

— Не вдалося знайти ні хто розробляв проєкт будинку, ні звідки привозилися матеріали. Хоча, як сказав краєзнавець, у дев’ятнадцятому столітті в Києві й довкола нього було багато цегляних заводів, і на великі будівництва, як це, мала закуповуватися цегла одразу в кількох виробників, але знайти хоча б одну цеглину з тавром на руїнах не вдалося.

— Цьому може бути пояснення: попросили не ставити тавро, чи, може, вони самі виробляли цеглу. Могли ж? Цілком.

— Облишмо поки що цеглу, — Емілія поглянула на екран смартфона, шукаючи місце, де зупинилася. — Після скасування кріпосного права Карл Іванович вирішив позбутися власності. Він пообіцяв віддати селянам свою землю за двадцять тисяч рублів, але згодом здав землю під заставу у сорок тисяч і виїхав за кордон.

— Непоганий хід, — посміхнувся Фабіан.

— З його боку — так. Викупив землі в банку пан Оштахов. Він володів ними трохи більше десяти років, за які... збожеволів і помер. Господарством керувала його дружина, але не справлялася і змушена була все продати. Купив маєток німець Ваген і згодом перепродав його міністру двору графу Воронцову-Дашкову. Той збудував винокурню у 1899 році. Справи йшли непогано, аж раптом у 1904 році граф вирішує продати маєток під приводом, що прибуток впав.

— Мабуть, для винокурні холоднувато, — гмикнув Фабіан.

— Я не знаю. Так от... Збути все швидко в одні руки було важко, тому граф розділив землі на ділянки і влаштував торги. Покупцем центральної, найбільшої, частини маєтку несподівано став бідний на вигляд селянин Кулик, який прийшов на торги й приніс із собою у звичайній торбинці цілий скарб. Пліток про походження його статків ходило багато: і що він обікрав польського ксьондза, і що купував волів у п’яних чумаків і так нажив багатство, і що він знайшов захований скарб... Хай там як, він став власником, але впоратися з господарством йому не вдавалося. Не допомогли й найняті для цього люди, тоді Кулик вирішив здавати землі в оренду. Орендарі непогано господарювали, багато чого набудували, справно платили ренту, і справи йшли добре, а потім сталася революція і все майно в Кулика забрали. У будівлі маєтку за часів союзу був дитсадок, потім клуб, доки однієї ночі він не згорів.

— Разом зі старовинними меблями, — додав Фабіан.

— Там, крім викрадення антикваріату, ще є гіпотеза, що клуб підпалили конкуренти, бо в маєтку була дискотека з дешевшим входом, ніж у них... Ну, але пожежа маєток знищила і досі його ніхто не відновлює, хоча проєкт реконструкції розроблено вже давно, — Емілія вимкнула телефон, відклала його й поглянула на брата.

— І?

— Тобі не здається дивним, що кожен новий власник невдовзі після купівлі намагався позбутися будинку, а хто не позбувся — збожеволів.

— Крім Оштахова хіба ще хтось втратив розум?

— Ні.

— Тоді звідки такий висновок?

— А така часта зміна власників тебе не насторожує? Може, вони й продавали маєток, щоб дах не поїхав?

— Не фантазуй. Зміна власників не така вже й часта. Остен-Сакени змінювали одне одного зі зрозумілих причин. Продаж власності після скасування кріпосного права теж можна зрозуміти, адже вони втратили безкоштовну робочу силу, а давати лад господарству, коли робітникам треба платити, не так вже й просто. Оштахов, мабуть, мав плани на маєток — не склалося. Наступний власник, швидше за все, був звичайним перекупником і перепродав маєток багатому покупцеві, Воронцову-Дашкову. Той за кілька років зрозумів, що купив не те, що очікував, і вирішив позбутися майна. Купівля будинку селянином вже не мала принципового значення, головне, що він за нього заплатив. Далі революція і зміна влади. Особисто я не бачу нічого дивного в історії цього маєтку.

— А пожежа?

— Пожежі трапляються, відколи люди навчилися сяк-так користуватися вогнем.