【5】

Пікап пригальмував біля подвір’я майстра. За ним одне за одним зупинилися й інші авто їхнього «кортежу».

— Ми на місці: вулиця, номер, все, як загадано, — констатував Сонях, відкинувшись на водійському кріслі й кивнувши на табличку, прикріплену до паркана. Виходити з салону, відчиняти двері чи подавати Єві руку він не збирався, що засмутило дівчину. Звісно, вона ж не та дівчина, з якою він вчора обідав на терасі ресторану. Мабуть, то донька якихось поважних персон, раз він так стелився перед нею, не те, що Єва... Диявол — він у деталях. І вона помічала ці деталі на кожному кроці. Хоча... все чесно, тому не варто плекати жодних ілюзій, вона ж не Яна, врешті-решт.

— Як загадано, — погодилася Єва і відчинила дверцята.

Прочинивши хвіртку, обережно зазирнула до подвір’я, чи нема там собаки. Старий безпорідний пес, лежачи біля добротної дерев’яної буди (все ж це подвір’я столяра), підняв голову і двічі гавкнув. На його голос з хати вийшла невисока пухкенька жіночка у ситцевій квітчастій сукні й строкатому фартусі.

— Ви щось хотіли? — запитала, насторожено глянувши на несподівану гостю.

— Доброго дня! Я приїхала за меблями. Геннадій Петрович прислав мені смс, що відреставрував стіл і зробив стільці, тож я приїхала їх забрати й розрахуватися за роботу, — сказала Єва, і жінка полегшено кивнула та повернула голову в бік гаража.

— Так, зробив. Тільки не все запакував. Стоять отам.

— Я б хотіла спочатку все оглянути. Геннадій Петрович вдома? — запитала Єва, діставши з сумки конверт.

— Нема, пішов до кума. Той з драбини впав, ногу зламав, то тепер щодня ходить його навідувати, а після тих відвідин, — жінка похитала головою, — доки не проспиться, то нема з ким балакати. Ну, але ви можете на все поглянути і без нього, якщо все сподобається, то заберете своє замовлення.

— Добре, — погодилася Єва, намагаючись не зустрічатися з жінкою поглядом: Геннадій Петрович при зустрічі не здався їй п’яничкою, але перше враження може бути оманливим.

— Проходьте, — жінка зійшла з порогу і попрямувала до гаража відчиняти двері. — Сподіваюся, що вас все влаштує, бо гроші зараз дуже потрібні.

— Всім потрібні, — луною додала Єва.

— Так, всім, без них нікуди, — жінка відчинила двері гаража, який виявився столярною майстернею: чистою і акуратною.

На одній стіні були розвішані ручні інструменти, вздовж протилежної стояли верстати, призначення яких Єва не знала. Заготовки й лекала розмістилися на дальній стіні. У центрі стояв її відреставрований стіл, а поруч з ним — стільчики, замотані в плівку. Навіть через неї Єва бачила, наскільки гарно й майстерно ті були зроблені.

— Що тут нести? — запитав Сонях, зайшовши слідом за ними до гаража і кивнувши до жіночки, вітаючись: — Добрий день.

— Ось це, — Єва вказала на меблі.

— Це? — він звів брови, оглядаючи вантаж. — Здоровенний... Піду покличу хлопців.

Він вийшов з дверей, вклав два пальці до рота і свиснув. Старий пес, звівшись, оцінив ситуацію і вирішив сховатися в буді, про всяк випадок. Біля хвіртки замаячила Максова голова — Сонях махнув, покликавши до себе, а потім повернувся до гаража.

— Можливо, вам ще щось треба? Подивіться, може, щось знайдете цікаве для себе й купите. Дуже потрібні гроші: онука вступила до вишу, треба й одягнути, і на дорогу... Подивіться, будь ласка, ось тут всяке-різне є, — пропонувала жіночка.

— Я... не розраховувала на придбання ще чогось, — пролепетала Єва. Вона розуміла жінку, але зайвих грошей не мала. Зовсім.

— А що тут у вас є? — Сонях пройшовся, роззираючись. — Ух ти, а що це?

— Це такий столик, щоб сніданок у ліжко приносити, — пояснила жінка.

— А це?

— Це полички.

— Гм... а це табурети? Чому такі малі?

— Це ослінчики: можна на них сідати, а можна підставляти під ноги.

— А не твердо буде ногам? Хіба пуф не м’якше?

— Можна подушечку підкласти, — уточнювала жіночка, йдучи слідом за ним та відповідаючи на його численні запитання.

Важко було зрозуміти, чи справді Соняху цікаві всі ці дерев'яні вироби, чи він просто так розпитує, розважаючись.

— Геннадій Петрович обіцяв мені залишити рекомендації по догляду, — сказала Єва, провівши рукою по поверхні стола.

— Зараз спробую його набрати, може, відповість, — з кишені фартуха жіночка витягнула кнопковий телефон, мружачись і бідкаючись, що без окулярів погано бачить, вона відшукала потрібний номер і натиснула виклик. Телефон відгукнувся стандартною мелодією на верстаку, за старанно викладеними заготовками. — От же ж, паразит, пішов без телефону! — обурилася жінка.

— Ну, якщо додому він на автопілоті приходить, то лишив, щоб не загубити, — гмикнув Сонях, не відволікаючись від розглядання асортименту виробів. Він чув їхню розмову біля порогу, тому був в курсі куди саме пішов майстер.

— Кого тут виносити? — поцікавився Макс, зайшовши із Шушою і Тохою до гаража.

Доки хлопці виносили, Єва розраховувалася за меблі. Жінка старанно перерахувала гроші і сховала їх до кишені фартуха, кілька разів уточнивши, чи це дійсно договорена сума.

— Сума правильна, не хвилюйтеся, я не обманюю. До того ж мені потрібні рекомендації по догляду. Я лишу вам свою візитку, хай Геннадій Петрович зателефонує мені, коли матиме час і добре почуватиметься.

— Добре, — жінка взяла візитку, покрутила її в руках і сховала до тієї ж самої багатофункціональної кишені.

Повернувся Сонях. Він ще раз пройшовся майстернею, знову перемацав купу всього, повернувся до ослінчиків і втупив у них погляд. Всього їх було три: два зі світлої деревини, один з оранжевої. Рука мимоволі потягнулася до того, що виділявся.

— Купуйте, не пошкодуєте.

— Важкий... З чого він?

— Та хіба ж важкий? — оживилася жінка. — Зроблений з вільхи, бачите, який насичений помаранчевий колір? Деревина тверда, добре буде служити.

— У нас таким ніхто не користується, але так, він гарний. Щось у ньому є... — сказав Сонях, розглядаючи майстерне різьблення на ніжках.