Панна

【1】

Віденський університет,

Кафедра соціальної та культурної антропології

9 грудня 2009 року, середа

 

Звук поспішних кроків Емілії ширився порожнім коридором навчального корпуса і відлунював у високих склепіннях стелі неприємним шурхотом, схожим на стишений шепіт. Ця будівля їй однозначно не подобалася, проте вибору нема: вона приїхала до брата, а він тут.

На початок лекції запізнилася через навігатор, який чомусь повів машину не туди, хоча так було і краще: чим пізніше відбудеться розмова — тим більше вона зможе підібрати правильних слів і набратися сміливості, щоб попросити його про допомогу.

Зупинившись перед масивними дерев'яними дверима аудиторії, Емілія прислухалася.

— ...все залежить від того, з якого моменту і за якими параметрами ми починаємо вважати певне поселення містом. Існує багато визначень, що зумовлено великою кількістю різних ознак, — почувся рівний чоловічий голос лектора... Фабіан. Це він. — Комусь для присвоєння статусу міста необхідна конкретна зайнятість населення, для когось — міський характер забудови, наявність зручностей: каналізація, дороги з твердим покриттям, культурно-побутові установи, чи розвиток ремесел і цілковите їхнє відокремлення від сільського господарства. Думок багато, але достеменно невідомо, що спонукало людей осісти й почати жити великими громадами, адже місто — це не найкраща, не єдина і далеко не очевидна форма організації життя. Вид homo sapiens виник близько п'ятдесяти тисяч років тому. Тисячоліттями наші предки жили невеличкими племенами-родами по кілька десятків людей: кочували, займалися полюванням та збиральництвом, і не мали складної системи виробництва.

Емілія слухала його і відчувала, як її сковує страх невдачі: а що, як Фабіан відмовить? За всі свої двадцять років вона ще ніколи так не боялася отримати відмову. Їхні стосунки ніколи не були близькими, а після скандалу, що трапився півтора року тому, спілкування звелося до коротких вітальних смс на день народження, і... цього року вона забула його привітати. Це погано.

Перевела дух, потягнула масивні двері на себе і зазирнула до аудиторії. У напівтемряві амфітеатру сиділа майже сотня студентів. Фабіан стояв унизу, спершись на лекторський стіл. Він майже не змінився: такий же худорлявий, акуратно коротко стрижений, в діловому костюмі, словом, виглядав він як завжди — вишукано бездоганно. Несподіванкою стали окуляри. Раніше він їх не носив... підтримує імідж поважного лектора?

В одній руці Фабіан тримав лазерну указку, в іншій — пульт, яким перемикав слайди. Він не помітив Емілію і вів далі:

— Все, що потрібно було їм для життя, вони могли виготовити самі чи виміняти в сусідів, відібрати чи вкрасти, якщо вбачали можливим... — відчувши її погляд, він замовк і повернув до неї голову.

Почулося перешіптування студентів, адже не часто до їхнього молодого симпатичного лектора приходять гарненькі незнайомки.

— Більшу частину свого існування люди непогано з усім справлялися і не мали жодної потреби створювати цивілізацію, — насуплено продовжив Фабіан, відклав пульт, і, несподівано для Емілії, звідкись з-під столу дістав ковіньку та, кульгаючи, попрямував до неї, а, підійшовши впритул, стишено просичав: — Що ти тут робиш?

— Привіт, брате, — видихнувши, сказала вона і натягнуто усміхнулася, приголомшена його кульгавістю. Він не відновився після аварії? — Дещо трапилося, і я приїхала з тобою про це поговорити.

— Щось із батьком? — сухо уточнив Фабіан.

— Ні, з ним усе гаразд, збирається з мамою в круїз на Різдво. Я приїхала проконсультуватися з тобою про інше... Не знаю, до кого ще можна звернутися.

— Проконсультуватися? — насторожено перепитав.

Емілія мовчки витягнула з кишені парки телефон, увімкнула його, відкрила фото і розвернула екран до Фабіана: на темній поверхні лежав якийсь бежевий прямокутний предмет з орнаментом.

— Що це?

— Не знаю. Мама каже, що ця штука з бивня мамонта, але вона не впевнена, бо характер перетину ліній сітки нетиповий... я не знаю, що це значить. Всередині порожнина, там якийсь предмет, він калатає, але ця штука не відкривається... поки що.

При згадці мачухи Фабіан скривився і, щоб Емілія не побачила його виразу обличчя, озирнувся на студентів.

— У мене лекція.

— Розумію. Можна мені зайти й почекати?

— Тут?

— А після лекції поговоримо, — Емілія спробувала усміхнутися максимально мило.

— Після лекції у мене зустріч з професором.

— П’ять хвилин. Невже у тебе не знайдеться п’яти хвилин для сестрички?

Він замислено поглянув на Емілію, котра благально дивилася на нього.

— Добре, сідай, — буркнув Фабіан і пошкутильгав до столу.

Емілія зняла парку, накинула її на руку і пішла до першого ряду, де, ігноруючи косі погляди студенток, сіла на вільне місце.

Що ж... Вона зустрілася з Фабіаном. Можливо, все вдасться.

 

Фабіан був рідним Емілії лише по батьку — відомому поціновувачу старовини й завзятому колекціонеру Густаву Міллеру. Ці захоплення в нього з’явилися після знайомства з його першою дружиною Емілією Шефер, тоді ще студенткою Гайдельберзького університету, в якому та вивчала історію та археологію. Юна Емілія могла годинами розповідати про археологічні відкриття, про особливості культур і звичаїв різних народів, а закоханий Густав слухав і милувався. Згодом вони вже вдвох їздили волонтерами на розкопки, зачитувалися перекладами стародавніх текстів та складали докупи черепки викопної кераміки.

За кілька років після знайомства пара одружилася, а ще за кілька років на світ з’явився Фабіан. Материнство стало серйозною перешкодою для улюбленої справи Емілії: немовля потребувало цілодобової уваги та догляду, тому, на час експедицій, вона лишала сина з чоловіком. Уже коли Фабіан трошки підріс, то мама брала його з собою до “найбільшої у світі пісочниці”, і раділа, коли малий із серйозним виразом обличчя обмітав камінчики пензликом.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше