Панго і його друзі

Давним-давно, коли світ був зовсім юним, а на небі сяяли зорі розміром з апельсин, жив собі ліс. Але не простий ліс, а Переливчастий Ліс Світанку.
Його дерева співали на вітрі мелодії щастя, квіти переливалися всіма барвами веселки навіть у найтемнішу ніч, а струмки дзюркотіли історії про дружбу та веселощі. У цьому лісі народжувався кожен новий день, і звідси на весь світ розливалися тепло та доброта.

Саме тут, серед співочих ліан та гігантських пахучих квітів, жило маленьке, але дуже особливе звірятко. Його звали Панго. Він був панголіном, та не звичайним. Його лусочки, схожі на сотні маленьких дорогоцінних камінців, змінювали колір залежно від настрою: радість робила їх золотими, цікавість — смарагдовими, а добрі думки змушували світитися м’яким, теплим світлом.

Панго був тихим і вдумливим. Він годинами міг спостерігати, як переливається роса на павутинці, або допомагати малюкам-метеликам, які заплуталися у надто пишному бутоні. Його серце було таким же м’яким, як мох під лапками, а доброта сяяла яскравіше за будь-яку зоря.

Єдиним, хто не любив тиші й завжди знаходив, до чого прискіпатися, був його найкращий друг — папуга ара на ім’я Кіко. Його пір’я було таким же яскравим, як літній світанок: яскраво-синє, червоне, жовте! А голос — таким гучним, що часом від нього дзвеніло у вухах.

— Ну, Панго, що ти там знову розглядаєш? — кричав Кіко, пролітаючи повз. — Невже цей равлик знову загубив свій будиночок? Та облиш ти його, нехай сам шукає! У нас же стільки справ!
— Доброта — це і є наша головна справа, Кіко, — тихо відповідав Панго, обережно допомагаючи равлику видертися на соковитий листок. — А раптом хтось інший теж потребує допомоги?

Кіко лише закочував свої розумні пташині очі, але, попри своє бурчання, завжди був поруч із Панго. Адже десь глибоко всередині він розумів: доброта Панго робить їхній світ таким яскравим і чудесним.

Але одного разу, коли найперші промені сонця ще тільки пробивалися крізь крони дерев, щось змінилося. Повітря стало густішим, звуки приглухли, а яскраві барви лісу немов потьмяніли. Тварини, зазвичай такі веселі, принишкли.

— Що це? — прошепотів Панго, відчуваючи, як його золоті лусочки трохи втратили блиск.
— Ой-ой-ой! — закричав Кіко, ляпаючи крилами. — Моє червоне пір’я тепер не таке вже й червоне! Дивись, воно... воно якесь... бордове! Це неподобство! Що сталося з нашим лісом?

Того дня до Переливчастого Лісу Світанку прийшла вона — Велика Сіра Тінь. Вона не була схожа на звичайну хмару чи вечірні сутінки. Вона була схожа на смуток, який вміє ховатися у затишних куточках.
Тінь рухалася повільно, але невблаганно, і куди б вона не ступала, яскраві кольори зникали, звуки вщухали, а радість немов розчинялася в повітрі. Дерева, що співали пісень, тепер лише шелестіли, а квіти, що світилися ночами, стали просто звичайними. Тінь живилася веселощами, добротою та світлом, перетворюючи все на одноманітну, нудну сірість. Вона вважала, що доброта — це лише пуста справа, яка не має жодної сили.

Панго і Кіко бачили, як навколо все змінюється. Кіко, зазвичай такий яскравий і завзятий, тепер був майже повністю сірим, лише подекуди проглядали слабкі відтінки його колишніх барв.
— Ми загинули! — прокаркав Кіко. — Наш ліс перетворюється на сірий камінь! Що ми будемо робити, Панго? Я більше не можу бути таким красивим, як раніше!

Панго подивився на свого друга. Його власні лусочки теж зблідли, але всередині він відчував, як щось тепле все ще світиться.

— Тінь може забрати колір, Кіко, — тихо сказав Панго, — але вона не може забрати доброту з наших сердець. А доброта — це як маленький вогник. Його не видно, але він зігріває зсередини. І, можливо, саме цей вогник — це те, що зможе прогнати цю Сіру Тінь?

І тут він побачив це. Біля самого Забутого Озера, де Тінь була особливо густою, на гілці самотнього дерева сиділо маленьке, тремтяче Деревне Жабеня. Воно було все вкрите липким, сірим павутинням, що тягнулося від Тіні. Жабеня не могло поворухнутися, його оченята були сповнені страху, а його зазвичай яскраво-зелена шкіра тепер стала майже прозорою.

— Ой-ой, ні-ні-ні! — замахав крилами Кіко. — Це ж «Тіньовий Клей»! Якщо до нього доторкнутися, сам прилипнеш і станеш сірим назавжди! Ми маємо піти, Панго! Зараз же!

Панго подивився на маленьке Жабеня. Його серце стиснулося від жалю. Пройти повз, покинути його — це означало дозволити Тіні стати ще сильнішою. Адже Тінь живилася байдужістю та страхом.
Повітря біля Забутого Озера стало холодним і липким, наче зима вирішила зазирнути в гості до літа, але забула принести з собою пухнастий сніг, залишивши тільки вогку сирість. Сіре павутиння Тіні повільно пульсувало, обвиваючи гілки дерева, на якому застигло бідне Жабеня. Воно було таким крихітним, що здавалося просто сірою крапкою в цьому тумані.
Панго завмер. Він відчував, як його лусочками пробігає неприємний холодок.

— Кіко, — пошепки покликав він, не зводячи очей з павутиння. — Ми не можемо просто дивитися. Бачиш, як Тінь стискає його? Жабеня майже перестало дихати.

Кіко переступив з лапи на лапу на своїй гілці, його пазурі нервово шкребли по корі.
— Ти з’їхав з глузду, Панго! — так само пошепки, але дуже емоційно зашипів папуга. — Якщо ми підійдемо надто близько, Тінь відчує нас. Вона як величезний сплячий кіт: варто хруснути гілці — і вона прокинеться! Моє пір’я... воно вже й так схоже на стару мочалку, я не хочу стати зовсім прозорим!

Панго обережно торкнувся носом лапи Кіко.
— Кіко, ти найгучніший і найшвидший у цьому лісі. Твій голос — це твоя сила. Якщо ти злетиш високо, туди, де ще залишилося трохи сонячного світла, і закричиш щосили... Тінь відволічеться на тебе. Вона потягнеться до твого шуму, а я в цей час проберуся по самій землі.
Кіко випнув груди, і на мить у його сірому пір’ї промайнув червоний вогник гордості.

— Найгучніший, кажеш? Ну, це правда. Мій голос може розбудити навіть сплячий камінь. Але Панго... це небезпечно. Вона ж поженеться за мною!
— Ти швидший за неї, я вірю в тебе, — серйозно сказав Панго. — А я буду повзти дуже тихо, використовуючи найдовшу і найміцнішу травинку, яку знайду. Я не торкнуся павутиння руками, я виманю його кінчиком трави, як рибалка.