ПАНДЕМІЯ.
1.
Темрява в приміщенні була майже суцільна, тому маленька червона лампочка, яка рівномірно блимала під товстим шаром пилу, створювала враження першого світла в найвіддаленішій частині всесвіту, що подолавши безкінечну відстань, нарешті дісталися цієї чорноти. Блимання самотньої «зірки», за багато років, вже було чимось звичним і тому звуковий сигнал, що передував ввімкненню приладів, з одночасним спалахом сотень інших індикаторів, моніторів та ламп, створювали враження «великого вибуху» кімнатної галактики. Деякі «зоряні системи» проіснували секунди, видавши феєрверк іскор, що розлетілись в різні боки, згасли назавжди. Запрацювали вентилятори під стелею, міняючи застояле повітря на свіже, після довгого гудіння з водопровідного крану в раковину полилась коричнева від іржі вода, що поступово ставала більш прозорою. На момент коли фільтр вирішив, що вода прийнятно чиста, вона ще мала неприємній відтінок. Розвішані по стінам та встановлені на штативах обігрівачі, через одного, почали створювати комфортні умови для життя, що було сховане в яйцеподібних контейнерах в центрі кімнати.
Сьогодні я народився вдруге! З великої, схожої на яйце динозавра, кріогенної камери, куди сам себе помістив. «Яйце» дало рівну вертикальну тріщину на всю свою висоту і одночасно з відкриттям дверей на зовні полилась наповнюючи в’язка рідина. Її в себе всмоктала дренажна система, а от неприємний запах залишиться на довго. Спеціальний механізм виштовхнув мене в реальність, а біль від зустрічі з холодним кахлем пробудила мене і одночасно дала зрозуміти, що тепер я прийшов в цей світ на одинці. Я завченими до рівня безумовного рефлексу рухами, вийняв з гортані фільтр, що допомагав моєму організму дихати в «яйці» і тепер, жадібно їв кисень легенями. Я відчував тепло від обігрівача і дуже бажав опинитись ближче до нього, але дія мускульних стимуляторів, що завчасно була введена мені перед пробудженням, ще не почалась, тому я деякий час лежав не в змозі зробити зайвий рух, б’ючись в сильному холодному треморі. Це були неприємні відчуття життя.
Але я був живий. Можливо на деякий час, але точно живий!
2.
«Я спав довго, занадто довго!» - ці панічні думки по колу повторювались в моїй голові. До свого пробудження, до варіанту коли це зробить розумний будильник, а не інша людина, я готувався. Але, від дії часу заготовлений спеціальний одяг став лахміттям, а стимулюючі коктейлі пересохли в своїх герметичних контейнерах. Тому зараз, закутавшись в рештки термоковдри з фольги, я сидів чекаючи коли спеціальний пристрій синтезує новий коктейль. З кожним скрипом, скрежетом та довгою паузою я лякався, що цей процес йому не вдасться.
Можливо я вказав не той час!?
- Так і було, - заговорив я сам до себе зовсім чужим мені голосом - треба перевіряти текст команди і не повторювати помилки.
Я далі продовжив розмовляти з собою вже після уколу, добре що знайшлась не пошкоджена голка. Я в голос повторював пункти плану і послідовність дій, завчених і виконаних автоматично ще до озвучування. На деякі команди реагувала апаратура, її комп’ютерний мозок міркував швидше вишукуючи логіку в моєму бурмотінні. Монітор біля другого «яйця» вивів данні про свого пташеня : «максимально сповільненні життєві процеси, стабільно тяжкий стан».
Я заплакав, можливо то були сльози від напруження зору, що повертався і мені здавалось я не переставав плакати навіть у вісні. Скільки б на пройшло часу в реальності, для мене це були свіжі емоції. Лише «чотири дні» тому я поклав Вікторію в першу камеру. Непритомну, ледь живу та з ножем в грудях. Тоді я врятував її, але без допомоги вона пробуде в такому стані довічно. Інформація з третього яйця мене не цікавила, воно було пусте.
- Кома, - натомість шепотів я, переходячи на істерику, - яка в бісу кома. То я був в «комі» коли писав цю програму, чи інші придурки-програмісти коли створювали інтерфейс. Крапка.
Я автоматично став міняти позначки в формулі на потрібні. Це очевидно не мало сенсу, але була звична для мене особисто самокритична дія. Через інтерфейс програми, в моєму запаленому мозку цифра один, кома, нуль нуль, перетворилась на один, крапка, нуль нуль. А так як я, напевно дуже щедрий, то ось тобі ще один нуль. Замість одного року, моя власна «кома» тривала….
- Тисячу!!! А чого одразу не мільйон!? – з пересердя я зламав клавіатуру. Стимулятори в крові вимагали дії.
Плакати вже не було чим. Фізична дія допомогла більше.
Перегляд поштових повідомлень все ж змусив мене посміхнутись. Я був найстаршою людиною на планеті, що отримувала останнього свого листа ще тисячоріччя назад. Майже все як і лишав: ось звіт про ситуацію, про стан Вікторії, довга переписка про доцільність операцію і рішення про кріонічну заморозку. Далі лист про мій стан і побажання солодких снів з центру. Тут ми умовились вийти на зв'язок через рік. І три нових не прочитаних.
«- Доброго ранку! Грег, вибач не має змоги надіслати допомогу на ваш об’єкт. Хвороба разом з хворими на голову, створює хаос. Обговорювалось рішення про евакуацію ваших капсул і зміну доглядачів об’єкту. Але не має можливості відволікати ресурси… Розуміємо в тебе мало часу, тому якщо третя капсула готова, а вона має бути готова, лягай спати ще на рік» і так ніби хотів вибачитись додав текст: «З кращими побажаннями, Волтер.»
Пройшла тисяча років. Недоторканий стан речей навколо створював жирний спойлер відносно результатів місії порятунку зі сторони Центру. Наступне було написане не через рік, а через чотири місяці: