Глава 2

      Ще один марно прожитий день …Раніше я працювала натхненно, з дивовижним ентузіазмом. У мене була ціль, була мрія…Тепер байдуже хто і як буде використовувати мій винахід. Навіть зомбі-апокаліпсис мене особливо не здивує та не засмутить. Людство котиться до пекла. Це ж моє постійне середовище перебування. Я в ньому живу вже п’ять років. У мене є все – мільйонні банківські рахунки, чудова родина, всесвітнє визнання, здоров’я, врода… усе окрім найголовнішого – мого синочка, мого сенсу життя… Виринаю з багна депресії, щоб ознайомитися з першими результатами діагностики фізичних показників учасників дослідження. Підфортило Еммі, відібранні особи повністю здорові. Криво всміхаюсь. Чомусь мені не хотілося відчувати її страх чи смуток. Підхожу до дверей боксу і нерішуче протягую руку до кнопки виходу. Трохи повагавшись, вирішую не зраджувати звичкам і залишитися всередині. Мені не обов’язково бачити їх обличчя. Завтра тестуватимемо седативні ін’єкції. На що лише не погоджуються люди заради грошової винагороди. Хоча…згадую анкету Дениса Смірнова. Навряд він потребує допомоги. То що змусило його погодитися стати піддослідним кроликом? Вмикаю камеру, наглядатиму за ходом проведення психологічних тестів. Це моя улюблена частина. Принаймі раніше була. Скільки цікавого можна відмітити просто спостерігаючи. Все ж люди дивовижні створіння. Що це? Один з учасників починає поводитися неадекватно. Лаборант ввічливо намагається його заспокоїти. В цей час з головного залу, який співробітники жартома називають «капітанським містком», доносяться звуки незрозумілого походження. Шурхіт, тріск, щось падає… Спрацьовує сигналізація. Система внутрішнього зв’язку голосно повідомляє про перший рівень небезпеки. Це означає захват Центру сторонніми особами. Одразу ж під’єднуюсь до камер спостереження споруди, однак нічого не виходить. Екран майорить інформаційними повідомленнями « ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО! ДОСТУП ЗАБОРОНЕНО!». Серйозно? Та тут усе належить мені! Задихаюся від праведного гніву. Потрібно заспокоїтися. Мозок миттєво прокручує всі можливі варіанти розвитку подій. Згідно протоколу безпеки, я маю залишатися у боксі. Рано чи пізно, загарбники вийдуть на зв’язок і оголосять свої умови. Не можу під’єднатися навіть до мережі Інтернет чи телебачення, щоб дізнатися хоч щось. Ще декілька хвилин невизначеності та марних спроб.

• Аггі…Аггі! Чуєш? Відчини, будь ласка.

Так називала мене сестра, мама… Кому належить цей низький чоловічий голос?

• Хто Ви і що Вам потрібно?! –  тремчу від роздратування.
• Це я. Агато, прошу.
• Я Вас не знаю!

Чоловік робить глибокий вдих, намагаючись приховати розчарування.

• Михайло…Ти називала мене Потапом.

У відповідь лише гнітюча тиша.

• Вона Вас не пам’ятає…- сумно констатує Емма. – Це через браслет. Еміль 2009 здатен стирати з пам’яті небажані спогади…
• Небажані? !!!
• Вибачте, я мабуть, через хвилювання невдало підібрала слово… - несміливо продовжує дівчина. – Правильніше сказати «болючі» … пов’язані з втратою Емільяна.
• Виправи це! Негайно!
• Я... та я б з радістю…однак не знаю як. Доки на ній браслет, зробити це неможливо. Та Ви не хвилюйтесь так…

Михайло грізно глянув на юну порадницю.

• Вона ж не назавжди! Більш того, що від 10 до 30 днів.
• У мене не має скільки часу! Я знесу до біса  ці двері та знищу проклятий гаджет назавжди!

Військовий поспішив підтвердити свої слова діями. Почулися поштовхи. Однак проникнути до боксу було майже неможливо. Він повернувся до переляканих співробітників:

• Негайно відімкніть!

Один з працівників заметушився, натискаючи різні складні комбінації на панелі командного пульту управління.

• Капсула замкнена з середини в ручному режимі…Пробачте…

Михайло сердито пихнув офісного стільця, той повалився на підлогу відлунням пройшовшись по напівпорожньому приміщенні.

• Агато! Не заради себе молю! Відчини! Мама у клініці для онкохворих! Хтозна скільки їй залишилося!!! Аггі…невже…невже тобі навіть до цього байдуже…

Мама? Моя мама? Це неможливо! Емма щоранку доповідає мені… Його відчайдушні заклики блискавкою цілять в серце. Невиразне тривожне передчуття породжує сумніви.

• Еммо… Еммо, він каже правду?
• Я…я намагалася Вам розповісти, - зі сльозами виправдовується дівчина. – Але Ви ж наказали коротко відповідати « жива, забезпечена усім необхідним». Погрожували звільненням…

Далі суцільні схлипування…Я закриваю вуха долонями та повільно сповзаю по стінці. Здається вся кров хлине до голови та пульсуючи викликає жахливий жар. Пам’ять відтворює образ матері. Боже, що я накоїла! Підриваюся на ноги та миттєво відчиняю бокс. Мало не збиваючи здивованого Потапа, вибігаю до підземного паркінгу, там ще має бути моя автівка.

• Еммо! Чого застигла? ! Швидко за мною. Ми їдемо до лікарні.

Дівчина схаменувшись, покірно рушає слідом. Сідаємо в авто. Виїжджаючи на вулицю на півхвилини зупиняюся перед шлагбаумом – денне сонце болюче ріже очі. За час перебування у Центрі, я жодного разу не покидала будівлі. Навіть на балкон чи терасу не виходила. Тисну на педаль газу і вилітаю на проїзджу частину. У дзеркалі бачу супровід. Помічниця робить невдалу спробу нагадати:

• Михайло Марчук – Ваш законний чоловік…він бажає Вам добра…

Отримавши гнівний погляд, миттю замовкає.

• Де вона?
• Хто?

Знову роздратовано витріщаюся на дівчину.

• Ти випробовуєш моє терпіння! – вже майже шиплю.
• У клініці «Ізраїль».
• І??? Еммо, Богом молю, не дратуй мене!
• Це на проспекті Шевченка.

Ніби прокинувшись, Емма різкими рухами вмикає навігатор та прокладає маршрут.

« Дива дедукції !!! Нарешті вона спромоглася на щось корисне!».  За двадцять хвилин ми вже на місці. Незграбно припаркувавшись мало не перед самісінькими дверима закладу я злітаю сходами. На дві хвилини замираю у величезному холі. Посеред стіни, сучасна плазма відтворює кадри ранкової події. Репортерка з символічним гострим носиком, задертим догори, емоційно віщує:

• Сьогодні вранці Дослідницький центр всесвітньовідомої вченої, лауреатки Нобелівської премії Агати Марчук, був захоплений групою невідомих на чолі з її колишнім чоловіком полковником Михайлом Марчуком. На разі нічого не відомо про вимоги, мету захоплення та місце перебування самої Агати.