I

Мій любий друже! В'єм, що то вкрай складно взяти до віри, прото навіть я, Ваш покірний слуга, мам сліди на душі. Знали б ви, як мені тяжко, гірко й майже боляче се визнавати. Прото так! Що є помилкою для такого, як я? Недбальство? Поспіх? Глупота? Лінощі? Прошу-прошу. Кому, як не вам, знати, що працюю я чисто, старанно, майстерно і кожен небіжчик в руках моїх відходить пжес річку Лету у вигляді якнайліпшему.

Прото нажаль, нажаль, нажаль! Не так вже давно, я, як ніколи доти, огидно схибив. І воно то вйо, попередні обставини мене частково виправдовували, я все ж-таки страждав і ламав собі нерви і мізки, бо гадки не мав, як маю вчинити тепер. Я не зважився навіть звернутися до Вас, бо ладен був крізь землю провалитися з такого гіркого сорому. Мені довелося побачити те, чого бачити я не бажав.

Коли б ви знали, кого, а радше — що привезли мені того вечора! В’єм, що ви є людина побожна і було мені досить втішно, що на другий день усі, і ви теж, бачили вже результат моєї кропіткої роботи; та вірте мені: пан Бог зберіг вас від подробиць і лепшо вам їх і не знати. Нажаль, на мене він не зглянувся. І я вбачив геть усе. Замість дівчини, що прала білизну і якій минало усього лиш дев’ятнадцять років, на моєму столі опинилося спаплюжене тіло, знівечене полотно, де варвар і збоченець писав останній свій огидний твір. Яка ж то була страшна дикість! Яке панування лютої, первинної, безглуздої жорстокості! Ніколи ще в житті я так не хтів, аби замість серця мав я поляруша, як подеякують люди у місті. І як би хтів я підійти до тої дитини, як до чергового замовлення: так, наче то справа лишень-бо мого фаху. Але… Нажаль, визнаю: я, пан Жлобек, майстер справ погребових, і звиклий до всіцкего… не зміг.

Пане Боже! Чи варто тобі зізнаватися, що існуєш ти після такого? Як міг ти дати се зробити? О, яка ж нечувана гидота! Чим дитя це завинило перед тобою, аби зустріти таку долю? Яка, скажи на милість, яка твоя воля може змусити створіння двоноге так мучити вже й поругане тіло, позбавлене життя?

Хух… Я… .Я мав на увазі, що не маю ніякого жалю до мертвих, бо ж звільнені вони від страждань земних. Але мені… шкода тих, що лишаються, хоч і рідко я за се говорю й визнаю.

І мав я у ту ніч одну лиш мету: зробити так, аби батько її, що прийде уранці попрощатися з нею, бачив саме її, а не те, що з нею вкоїли.

О, милий мій друже Тадеушу! Я дав собі раду, як міг, адже ж я є знавець! Я вмію впорядоковувати те, чого вже не виправити, вернути будь-якому обличчю гідність. В'єм, як приховати сліди хвороби, страху, насильства. Та все ж боліло і глушив той біль засобом нашого з вами друга доктора Шпільмана, але, нажаль, тої злощасної ночі навіть він не давав мені жаданої порожнечі у думках — лишень зрадливий тремор.

Раз по раз губив я нитку, відступав, зупинявся, вдивлявся в знівечену бідолашку, шукав бодай що ціле, що можна би було залишити недоторканим. І не знайшов.

Складав, як вмів, по шматках, мов ляльку розірвану. Година за годиною, і ніч тягнулася, продовжуючи страждання… поки свічки горіли, руки мої не мали упину, а думки — спокою… я таки скінчив.

Так, не ідеально. О, де там до ідеально. Прото, якщо ви пригадуєте той випадок як жахливий, але не до крику — то є моя заслуга. І лишень-бо завершив я свою тяжку працю над тою нещасною дівчиною, яку було спаплюжено до невпізнання, як до дверей моєї майстерні постукали. Скажу, як на сповіді, куди не ходжу (і не піду, панотче) — не чекав я ні на що добре і не помилився.