***

О, яка то є благословенна тиша нічної години!

Лишень-бо тіні, що не настирливі, як світло дня, є одвічними компанйонами мого скорбного ремесла. Я, пан Жлобек, єдиний у всьому Пшеску майстер справ погребових, вітам чергову ніч служби моєму високому мистецтву!
Та всеж поділитися радощами мені рішуче нема з ким, бо ж давні мої конкуренти вже давно як були у списку моїх… кхм… клієнтів. Ах, іроніє долі, пане Боже, тяжкі часи, що чините ви зі своїми неслухняними двоногими дітьми!
Прото кого ж я бачу!

— Пане Ковальський, яка приєм…кхм… втішна зустріч! Як радий я, що ви од мене не втекли! — вигукую я, ефектним жестом зриваючи простирадло.

— Нічого особистого, пане, прото ваша незрівнянна вдовиця… ах! юне створіння вже вашого статку — наполягала на особливому оздоблені! Так що, перепрошую, прото хто ж я такий, щоби ся сперечати з клієнтками, до того ж такими чарівними! Як ся має Ваша стегнова артерія? Прошу-но… О, пречудові жили, проше пана. Саме заглядіння. Не те що у нашого поважного пана Пшеслінського минулого тижня — скажу Вам, намучився я з ним неабияк.

О-хо-хо, а ось і наш дорогий розчин хлориду цинку! Чудесний винахід, чи не правда, пане Ковальський? Як аптекар, гадаю, Ви б мене зрозуміли. Куди ж бо дієвіший від старомодного миш’яку, — лагідно погладжую скляночку з розчином. — Уявіть собі, деякі шарлатани й досі користають зі звичайного спирту. Варвари!

Отже, се — для Вас, а для мене ж моя маленька скляночка з ліками від найдорожчого пана Шпільмана. Майже спорожніла, але вечір, попри все, обіцяє бути пречудовим.

Ах, справа моя є не більш не менш симфонією смерті і я у ній є неперевершеним маестро. Адже кожен мій рух є результатом років практики, пошуків, і, якщщо бажаєте, творчості!

Наспівуючи легковажний і жвавий мотивчик, чиню я далі своє скорбне ремесло, не кваплячись.

Звертаюся до свого мовчазного співрозмовника:

— Ах, чи знаєте, добродію. Достойна ваша дружина наполягала саме на оксамитовій, найдорожчій оббивці. Ах, воїстину, немає меж жіноча марнославність. Навіть у таких питаннях, йой. На щачстя чи на біду, я справді не вмію відмовляти чарівним жіночкам. Що ви, ах!.. тим паче, як мова заходить за такі гроші!

Отож опівночі, коли нерви мої вже втихомирені терпким чаєм з цілющіми краплями, я беруся до головного акту — відновлення обличчя.

— Ах, найдорожчий у всіх значеннях пане Ковальский., а чи готові Ви явитися завтра у костьолі у пообі Аполлона? Як необачно ж ви упали, коли вас вдарила апоплексія. Якою творчою є Кістлява пустунка, прото я, Отто Жлобек — є знавець, є майстер! Дозвольте-но… ось так… тепер зовсім інша справа, ажно квітнете на очах.

До світанку ще маю час потішитися дорогоцінним часом наодинці. Лиш я, мої тихі компаньйони та блаженна порожнеча в голові; а завтра — новий день, нові клієнти, нові…

Йой! Чую делікатний стукіт у двері. Три удари — а отже, хтось зі своїх, яких мам небагато. Усміхаюся, впізнаючи знайомий ритм.

— Яка ж приємна несподіванка, мій любий панотче! — вигукую я, відмикаючи двері і впускаючи свого давнішнього друга ксьондза Тадеуша. — Друже мій, що привело Вас у таку пізню годину? Чи невже безсоння перед завтрашнім похороном нашого люб’язного пана Ковальського? Чи, може, голос сумління?

— Отто, бідне ти моє д'єцко — ксьондз переступає поріг, поправляючи сутану, — не сподівався застати тебе при праці.

— Усе гаразд, я вже майже скінчив. Прошу сідати, отче. Дозвольте запропонувати Вам чудової сливовиці. Вона така ж давня, як гріхи наших парафіян, — дістаю пузату пляшку й два кришталеві келишки.

— Отто, як же можна сливовицю в піст… — зітхає отець Тадеуш, улаштовуючись у кріслі. — Хіба що… коли складеш мені компанію

З удаваною покорою розливаю бурштинову рідину.

— Чи чув ти про дуель молодшого графа Орловського?

— О, та як же не чути? Я не просто чув, а, так сказати, напоготові стою і в повній готовості, — рукою показую ксьондзові на труни, щоправда не надто сподіваючись, аби святий отець сповна мав змогу оцінити витонченість моєї праці.

Яка ж то пречудова подія! Звісно — для мого гаманця. Адже ж яка труна! Які матеріали! І який, врешті-решт, рахунок я можу виставити їхнім безутішним родинам! — я аж мрійливо цокнув язиком.

— Отто! — хитає з докором пан Тадеуш. — Та ж то нечувана жорстокість. Чом тішишся ти, що молоді люди вбивають один одного через нісенітниці?

— Та того й тішуся, святий отче… Йой… що ж се я… Не тішуся я, а лиш приймаю неминуче зі спокоєм, належним моєму ремеслу. Зрозумійте правильно: коли ясновельможна молодь настільки недолуга, що ладна гинути через необережне слово чи погляд, то се навіть і… непогано.
Бо вони вмирають самі, а я… скромно чиню те, що належить мені.

— Невиправний… — гірко зітхає ксьондз. — Так кажеш, наче вони є твої…

— Клієнти? — відказую, ледь-ледь усміхаючись. — Та ж бо вони і є моїми клієнтами, панотче. Точніше — їхні безутішні родини. Минулого тижня поховав я трьох дуелянтів! Уявляєте собі — трьох! Який же розмах має ця благородна традиція? Три добрі замовлення: оздоблення, стрічки, срібні ручки…

— Помилуй, пане Боже… — тихо хреститься Тадеуш. — Яка ж то безглузда загибель…

— Вважаю, що ні, — відпиваю зі склянки, сливовиця обпікає горло. — Бо ж вони звільняють нас усіх від себе, коли не годні залагодити суперечку словами. А ще й гаманцю моєму се до вподоби. Подвійна користь.
А коли то гріх, то скажіть мені, отче, на милість: хіба поза костелом про те хтось дбає?

Добрий мій друг, ксьондз Тадеуш, дивиться на мене так, наче водночас і засуджує, і визнає мою диявольську логіку. Поволі крутить у руках порожню склянку, ніби шукає на дні відповідні слова.

— До речі… про гріхи… — врешті озивається він, порушуючи тишу. — Чи знаєш ти, які… недобрі розмови ходять про тебе містом?

— Йой, та невже? Пане Боже, як же приємно чути, що сусіди мої та приятелі згадують за свого старого друга і сусіда, Отто Жлобека, не лише тоді, коли хтось помер, але й між іншим. Як то мило з їхнього боку! Скажіть же — про що саме говорять?