Глава 27

«Чую, де ночую, та не знаю, де сплю»

Її хтось покликав. Не вголос і не на ім'я, ні. А якось… серцем, чи що? «Прийди до мене…» Усередині відчула пекучу тягу встати і піти на поклик того, хто кликав. Неначе погано комусь дуже близькому… Вона встала, взула кімнатні капці і спустилася сходами. Відімкнула вхідні двері, вийшла надвір. Як часто буває уві сні, холод не відчувався. Місяць освітлював двір, як удень. Стьопка підняла на нього погляд і відчула поклик знову: «Іди до мене…»

-«Хто тут?» - прошепотіла губами, голосу свого не чуючи.

-«Іди до мене…» - пролунало ще чіткіше і зовсім близько.

Подивилася на всі боки і побачила, що стоїть вже не на порозі, а в полі, а перед нею - стіг сіна. Місяць висів низько-низько, освітлюючи поле таємничим світлом.

-«Де ти?»

-«Я тут…»

Стьопка повернула голову правіше і роздивилася силует біля стога. Високий чоловік у тіні здавався темним велетнем.

-«Це ти кликав мене?»

-«Тебе кликало моє серце…»

-«Хто ти?»

-«Долею дарований»

-«Навряд чи. Мої всі на місці»

-«Я перший… - пояснила тінь, - підійди до мене, прошу!»

-«Що ти хочеш?»

-«Боїшся мене?» - відповів зустрічним питанням.

-«Ні… Себе…»

-«Я знаю правила, Свирянко… тому не зачеплю…»

-«Чому ти ховаєшся? Хто ти?»

-«Місяць…»

-«Не розумію?»

-«Підійди, я покажу…»

Степанія обережно наблизилася до незнайомця і зупинилася за крок. Він витягнув руку вперед і вона побачила, як при світлі місяця та швидко обросла сірим хутром. Чоловік повернув руку в тінь.

-«Ти перевертень, але не ведмідь?» - здивувалася вона, проте, не злякавшись.

-«Ні, не ведмідь. Значить, не боїшся мене?»

-«Якщо ти мій суджений, то мені боятися нема чого, адже так? Тим більше, це сон…»

-«Так, це сон… Підійди ближче…»

Степанія зробила останній крок і її огорнув сутінок. Чоловіка перед собою вона бачила чітко, ось тільки обличчя було не розгледіти. Від його тіла йшов жар, наче від печі.

-«Дозволиш обійняти тебе?»

-«А ти покажешся мені у своїй шкурі?»

-«Якщо ти хочеш, то потім…»

-«Хочу, якщо ти мене не… з’їси…»

-«Я хочу тільки любити тебе…»

-«Так швидко? Вперше бачиш і вже любиш?»

-«Я бачив тебе до цього, Штефа...»

-«Як незвично ти мене назвав…»

 Їхній дивний діалог завершився паузою, під час якої про себе нагадав відкат. Жінка затримала подих, борючись із ним, облизала губи, вдивляючись в обличчя незнайомця, намагаючись впізнати. Чоловік витяг руки з кишень і простягнув до неї. Вона вклала свої долоні в його і тут же опинилася притисненою до сталевих грудей.

-«Ти гарячий, чому?» - серце чоловіка билося, ніби він зупинився після тривалого бігу.

-«Ти розпалила мене…»

-«Як?»

-«Коли покликала…» - руки, що обхопили талію, гладили спину, притискаючи до себе ближче.

-«Я не кликала...»

-«Місяць не бреше... Ти голодна і я тобі потрібен!»

-«Не розумію!» - заперечила.

-«Розумієш…» - її різко прогнули, змусивши стегнами притулитися до чоловічих стегон і відкинутися назад. Холодні сухі губи дряпнули шию від ключиці до вуха. Думок про спротив не було, навіщо? Такий чудовий сон... Місяць, теплий вітерець, пряний аромат сіна та обійми сильного чоловіка…

Хвиля збудження від низу живота піднялося до грудей і обпалила. Стьопка схопила чоловіка за шию, притягла до себе і вп'ялася в губи. Жадібно облизала, змочивши язиком. Чоловік відповів, втягнувши її язик у рота, щоб там зустріти своїм довгим і шорстким.

Стьопка ворухнула стегнами і відповіддю їй був задоволений рик. «Чудовий сон і головне, що тут мені точно все можна!» Вона просунула долоню між їхніми тілами і хотіла його погладити.

-«Не сьогодні!» - відповіли їй, забираючи руку.

-«Гей! Це взагалі мій сон!» - обурилася, але чоловік не відповів. Підхопивши її на руки поклав у стіг, а сам ліг зверху, - «ой, колеться...» - але руки завели за голову, тримаючи міцно, не звернувши увагу на протест. Халат розійшовся сам собою, сорочка задерлася.

-«Заплющ очі і не розплющуй...»

Стьопка підкорилась. Було дуже цікаво, як цей сон продовжиться, та тіло вимагало пестощів. Незнайомець голосно дихав їй у вухо і дрібно тремтів, а потім вона відчула, як він вигнувся, напружився і заскрипів зубами.