Глава 16

«Блудлива, як кішка, труслива, як заєць»

-Що він хотів? Ви побилися? - здивувалася жінка, роздивляючись пошарпаний вид лісника.

-Не наздогнав... - відповів похмуро.

-Як? Ведмідь і не наздогнав?

-Ведмідь би наздогнав! Але його краще не випускати. Порвав би. Шкода мілкоту, - чоловік підійшов до Стьопки, забрав чашку кави, сьорбнув і хмикнув, - він нас бачив у вікно…

-Ой... та що ж це таке, глядачі у тебе тут табунами ходять! То відьма, то водяник! - сплеснула руками, - коли, цікаво інші завітають?

-Людям сюди ходу немає, не хвилюйся.

-А син? Він... теж не людина? - що далі, то більше подробиць.

-Людина. Просто дорогу знає.

-Зрозуміло, - підібгала губи.

-Коли ти так робиш, - її стрімко притиснули до грудей, - дико хочеться тебе поцілувати! - і нахаба куснув її прямо в рот. Не боляче, але відчутно. А руки тут же схопилися за п'яту точку і взялися її м'яти.

-Так! Стоп! - жінка приклала всі сили, щоб вирватися з ведмежих обіймів, - Гор, досить, я серйозно! - відскочила від нього на безпечну відстань і витягла руку, - послухай!

-Ну? - чоловік насупився.

-Так не можна! Я не хочу втратити силу, в яку ще до ладу не вступила. Розумієш, я хочу стати Свирянкою. Навіть для самої це звучить дико, але в душі я відчуваю - це моє! Нехай спочатку шаленіла, сперечалася... - вона заламувала руки, відкриваючи душу і дивилася йому прямо в очі, - але це ж важлива місія! Ти хоч здогадуєшся, скільки одиноких людей у ​​світі?

-Уяви собі, - хмикнув, - перед тобою один із них.

-Ну ось! Я не хочу ризикувати! Що означає сто один день, порівняно з усім життям?

-Я розумію. І згоден із кожним словом, але тобі нічого не загрожує, не бійся! - зробив крок уперед і простяг до неї руки, - я просто хочу торкатися тебе, обіймати, вдихати аромат! – Степанія зробила від нього два кроки назад.

-Ні! Ми зірвемося! Я знаю! Я відчуваю! Важко стримуватись… Я прошу тебе. Перестань мене спокушати! - говорила уривчасто, задкуючи назад. Лісник упустив руки, - я хочу додому! - додала за секунду.

-Ти обіцяла побути до вечора. Залишайся, я триматимусь осторонь. Погуляємо лісом. Не хочеться тебе відпускати… – останнє сказав сумно.

-Я… не знаю… мені важко, будь ласка, Горе… зрозумій, мені потрібно побути однією! - Останнє майже прокричала, - відпусти мене!

-Слухай, - мужик опустив голову, - я в душ і поговоримо.

«Помилка мимоволі вибачається»

Степанія дочекалася, коли за чоловіком зачиняться двері у ванну, збігала до кімнати, де спала, забрала телефон. Біля вхідних дверей, у шафі, знайшла свій верхній одяг, та натягуючи його на ходу, вискочила на двір.

            У грудях клекотіло невгамовне бажання бігти! Від нього, від себе, від того, що відчувала! Зрозуміла, що ще хвилину у цьому будинку й зірветься! До істерики, паніки чи ще чогось неконтрольованого!

Побігла вперед, не розбираючи дороги. «Дуб, треба знайти дуб! А від нього два кола – і я буду вдома!» Бігла, спотикаючись, гілки шмагали її по обличчю, але вона нічого не помічала. Ноги несли вперед, подалі від спокус та незнайомих емоцій. Вона боялася їх, не готова була потонути в них, не розібравшись до кінця. Занадто мало часу минуло. Гор давив, підкорював і не чув голосу розуму! Не хотів зупинятися! А Степанії потрібен час! Зрозуміти, усвідомити, прийняти, вибрати! Самій!

            Так, її тягне до нього і в глибині душі оселилось розуміння того, що швидше за все він і є той самий. Але… час, потрібен час. "Тепер зрозуміло, навіщо Свирянці сто один день!"

Коли сили залишили її, жінка зупинилася, обійнявши стовбур сосни. Притулилася щокою до кори, заплющила очі. Вдалині від цього неймовірного чоловіка дихати стало легше.

             Глибоко подихала, вирівнюючи подих. Цей біг дався їй насилу, із запізненням згадала, що ще вчора ледве пересувала ногами. Чи це було сьогодні?

             Подивилася на всі боки. Навколо лише ліс. Дерева, дерева, дерева... Куди йти? Як знайти старий дуб? Адже він мав бути лише за десять метрів від будинку лісника. Але вона бігла, куди очі дивляться, не розбираючи дороги, залишивши його далеко позаду. Назад повертатися не хотілося.

             Що ж робити? А раптом тут є хижі звірі? Паніка накотила шквальним вітром і ідея втекти вже не здавалася такою розумною. "Дурна, я ж нічого не знаю, про цей ліс!"

            Ззаду раптово хруснула гілка, жінка різко повернулася… щоб опинитися в обіймах! Але то був не лісник!

            Степанія зрозуміла це одразу. Вона сама, подібно до звіра, вже почала розрізняти наречених по запаху, та й обійми були інші, ніжніші, чи що... Обережні, майже невагомі.

             А потім чоловік у блакитній косусі впав перед нею на коліна, обійнявши ноги і притулився усім тілом.