Глава 14

«Немає такого братка, як рідна матінка»

-М-а-а-м! - прогарчав чоловік і затрясся всім тілом. Стьопка злякано ойкнула і закопалася обличчям у волохаті груди.

-Не гарчи на матір, - весело відгукнувся жіночий голос, - вдягайтеся голубки, розмова є! - пролунав скрип дверей і клацання.

-Ти... Ти... Двері не зачинив? – Степанія почала відштовхувати мужика від себе, та тільки безуспішно.

-Ш-ш-ш... - просипів той, притулившись до її чола, - дай хвилину, будь ласка...

            За цю хвилинку Стьопка встигла три рази почервоніти, разів п'ять побіліти, вилаяти себе різними словами, в яких переважали висловлювання про неповажних жінок, а чоловік усе тримав її в обіймах і тремтів, глибоко дихаючи. Жінка ворухнулась під ним. Він гаркнув на неї:

-Та замри ти! Мені й так важко! Не крутися!

-Я не кручуся! - обурилася жінка, але завмерла. Те, що виразно упиралося між ніг, було все ще в стані готовності, - це твоя маман? - вирішила відволікти розмовою, - та, що відьма болотяна?

-Угу, принесла нелегка! - відказник нарешті відкотився з неї, - лежи тут! Я її виставлю!

-А я знайомитись і не планувала! – відрізала Стьопка.

-Рано чи пізно доведеться! - хмикнув господар будинку, поправляючи одяг. Але хижий блиск із очей не зник. Степанія пирхнула.

            Він вийшов з кімнати, а жінка заметушилась у пошуках якогось одягу. Відкрила перші дверцята шафи, коли їй прямо в руки випав рушник. Жінка сіла на ліжку, тримаючи в руках… той самий рушник у фіолетові квіточки, якого з неї стягнув вітер, коли йшла з лазні.

            Вона дивилася на нього, як на гримучу змію, а в голові повільно вибухала атомна бомба. «Та з ким я мало не переспала? Ой, дурепа...»

            Скрип двері збив з думок і жінка повернулась до чоловіка. У руках у нього були махровий халат та капці. Побачивши рушник у руках Степаніії, понуро опустив плечі.

-Давай тільки без поспішних висновків, гаразд?

-Ага, а ти мені зараз все поясниш... - пробелькотіла жінка і прикрилася рушником, - я хочу додому!

-Стривай! - він потер перенісся, - ось одягнися, - простягнув одяг, - мати хоче поговорити з нами обома.

-Про що? - жінка піднялася і швидко натягла на себе халат.

-Сказала не піде, поки не поговорить з нами, - мужик присів на край ліжка, - вона багато чого знає про... таких як ми... і прийшла не знущатися. Давай послухаємо, га?

-А ти потім розповіси мені все про себе? Всю правду? – у халаті Степанида відчула себе впевненіше.

-Добре!

-Я маю на увазі ВСЮ правду! Справжню! Розумієш? Про те, чому відмовився, а потім передумав, про те, як украв рушник… про ведмедя… — Стьопка зазирнула мужику в очі, — я не люблю, коли мені брешуть!

-Врахую, - мужик кивнув, - але і я люблю правду, так що...

-Добре! - Степанія відразу погодилася, - але якщо твоя маман мене допікатиме... Не подивлюся, що відьма! Відразу піду!

-Та нормальна вона! - запевнив відмовник, - а тобі така рада, що готова порошинки здувати…

-Та невже? - Стьопка спробувала упорядкувати волосся, але без дзеркала і гребінця старання йшли прахом, - як у такому вигляді до людей вийти? – пробелькотіла засмучено.

-Нормальний вигляд! Мені подобається! - підморгнув, - там тільки мати, а їй твоя зовнішність не важлива, підемо вже! - мужик міцно взяв Степаниду за руку і вивів у вітальню.

            Степанія, вийшовши за двері, подумала, що вона почувається якось дивно, але не змогла точно визначити свій стан, крім того, що вона не відчувала хвилювання чи страху. Іде з відьмою знайомитися, а їй, начебто, пофіг?

            Озирнулась на всі боки, оцінюючи житло чоловіка, з яким ледь не переступила межу. Чи таки переступила?

            Вітальня була... так скажімо, під стать господареві. «Брутально-казкова хата!» Тут, як і у ванній, дерево гармонійно поєднувалося з каменем, надаючи оселі солідності. Всередині кімнати височіла кам'яна піч-камін, яка розділяла кімнату на дві частини. Кам'яні сходи огинали піч і вели вгору, на мансардний поверх, а балясинами їй служили кострубаті пні. Перед каміном стояли старовинні крісла, обтягнуті червоним оксамитом і здавалося, що вони прийшли з давніх-давен.

            Друга частина вітальні була відведена під кабінет. Біля стіни, тримаючись на металевому ланцюгу, прикріпленому до стельової балки, «висіла» потужна стільниця грубої обробки. На ній стояли цілком сучасний ноутбук, принтер, колонка та стос паперів.

            Комп'ютерне крісло теж відповідало манері дому. Велике, збите з кривих не обструганих товстих гілок у глибоко сільському стилі. Пом'якшувала вигляд квітчаста подушка. Крісло було такого великого розміру, що Степанії згадався епізод із казки про трьох ведмедів: Хто сидів у моєму кріслі? Навіть мурашки побігли тілом і вона смикнула руку на себе. Але хто б її випустив?