Глава 13

«Гикалка-ікота піди на Федота, с Федота на Якова, з Якова на усякого»

          Степанія прокинулася. Саме прокинулася, а не виринула з безодні болю. Виявляється, це таке щастя, коли в тебе нічого не болить!

            Спочатку лежала із заплющеними очима і прислухалася до себе, до кінця не вірячи, що це не сон і дійсно немає руйнівного того болю. Вдихнула на повні груди і нескінченно зраділа, що це вийшло!

            По крупинці поверталася свідомість. «Що зі мною було? Може, сон? Я зараз розплющу очі і опинюся в дідовій опочивальні? Чи ні… Раптом я потрапила в аварію і мені все намарилось? Може, насправді я все ще живу з Миколою?» Ця думка здалася мерзенною і Стьопка розплющила очі.

            Кімната, в якій вона знаходилась, виявилася незнайомою. За вікном була ніч, але світло від нічника дозволяло добре її розгледіти. Що було абсолютно точно – це не лікарня. Занадто по-домашньому, занадто затишно. Дерев'яні стіни пофарбовані в блідо-рожевий колір, на підвіконні, квітучі рожевим цвітом, стояв калачик.

            Степанія лежала на дерев'яному ліжку у постільній білизні у квіточки. Поруч стояло старе плетене крісло, в якому сидів... незнайомець. Жінка від зненацька здригнулася. Вона вважала, що в кімнаті сама.

           Незнайомець спав, впустивши голову на груди. Перше, що впадало у вічі – розмір тіла. Чоловік був великим! Міцні ноги в чорних солдатських штанах широко розставлені убік, руки схрещені перед собою. Степанія подивилась на широкі кулачища і здивовано похитала головою. Плечі теж були велетенські і чорна майка це тільки підкреслювала. Волосся незнайомця біля кореня було темно-каштанове, довге, ззаду недбало пов'язане в хвіст, кінці волосся були світлішого відтінку, ніби вигорівши на сонці. Декілька пасм впали на обличчя.

             Степанія спробувала сісти, ліжко скрипнуло і незнайомець різко підняв голову.

            Жінка завмерла і зіщулилася під його поглядом. Хижим, пронизливим, страшним. Але таким він був лише секунду. Чоловік труснув головою, проганяючи залишки сну і хрипко сказав:

-Вітання…

-І вам... - ледве прошипіла Степанія. Голос не слухався.

-Не навантажуй горло, воно ще слабке! - чоловік випростався в кріслі, розправив плечі, покрутив головою, розминаючи занедбані члени. І знову серйозно глянув на Стьопку. Та злякано проковтнула. Велетень викликав тремтіння у всьому тілі. Перш ніж вона розібралася, з чим це пов'язано, він запитав:

-Щось болить?

Стьопка заперечливо похитала головою.

-У туалет хочеш? - жінка почервоніла і знову похитала головою.

-По-пити ... - просипіла. Дуже хотілося пити, у горлі мов пустеля оселилась.

              Незнайомець підвівся і Стьопка перейнялася його зростом, ледве стримав захоплений «Ого! Він, мабуть, вищий за два метри?!»

         Широкими кроками чоловік вийшов з кімнати, а Стьопка навіть піднялась на ліжку, задивившись на його дупу. Відмінну таку, чоловічу дупу! А ще у нього була дивна хода, ніби він йшов по кораблю, що гойдався.

            Степаня запізно подумала, як виглядає сама і хотіла підняти руку, щоб поправити волосся, але не змогла. Біль пішов, але слабкість залишилася.

            Повернувся чоловік із простою білою чашкою в руках. Безпардонно сів на край ліжка, поставив чашку на тумбу і досить дбайливо підняв Степанію, поправив подушки. А потім, притримуючи однією рукою, другою притулив до її губ чашку. Жінка обережно зробила перший ковток. У чашці було підігріте молоко.  Подумавши, що це найсмачніший напій, що доводилося пробувати, Стьопка жадібно випила все. Чоловік відразу опустив її на подушки. Відніс чашку і знову сів у крісло, посунувши його ближче до ліжка.

            Якийсь час вони мовчки роздивлялись один одного. Степанія насторожено і водночас захоплено, бо без перебільшення було чим захоплюватись. А чоловік дивився вивчаюче і напружено, наче чекав від неї якоїсь реакції.

Степанії здалося, що вона вже бачила цей уважний погляд, але пам'ять не хотіла підказувати де саме. А потім він трохи посміхнувся і тільки тоді Степанія розгледіла на його обличчі довгий тонкий шрам, що розсікав брову та спускався крізь щоку до самого підборіддя. Шрам чоловіка не псував, навпаки надавав його брутальному вигляду ще більшої брутальності.

-Мабуть хочеш дізнатися хто я такий?

-Все… - прохрипіла вона.

-Що все? – не зрозумів він.

-Все. Хочу. Знати…

-А-а-а... Зовсім все? З самого початку? - і знову ця напівусмішка.

-З… по-ро-гу… – говорити виходило лише пошепки і по складах.

-Добре… Ти потрапила до лікарні зі струсом мозку та запаленням легень. Але лікарі тобі допомогти не змогли. Тому мені довелося втрутитися.

-Ти... Зна-хар? - голос Стьопки їй самої нагадував скрегіт ножа по консервній банці.

-Ага, - хмикнув мужик, - травник!